Розділ 26. Документи та … (продовження 2)

Юрист зник, і трюм знову наповнила тиша, в якій чув лише власний подих. Човен заскрипів, ніби старий звір, що дихає у сні. Почув плескіт хвиль об борт. А ще почув шелест крил - крізь вузький люк, у трюм спустився ворон. Він сів на бочку з пивом і нахилив голову, дивлячись на мене.

Це була Думка.

Що ще від мене хоче Один?!

Думка принесла звістку, що Один хоче поспілкуватися, довелось йти до рації, що була зроблена в вигляді похідного вівтаря.

Я зайняв молитовну позу перед вівтарем-рацією, як займають усі молячись Богу Одину, та натиснув кнопку виклику:

Він напрочуд миттєві відізвався:

- Що це за милу бесіду ти вів з жінкою ватажка заколотників?

- Вона сказала, що мої тканини їй не підходять?

- Ще нещодавно носила лахміття ця дружина ватажка голодранців і що пасує її зграї заколотників, а сьогодні вже перебирають, ніби імперська особа.

- Вона не носила лахміття!

Стихло всередині - жодної думки, лише глухі удари у грудях, слова Одина немов все зупинили, змусили замислитися, бо я не міг прийняти приниження жінки, яку кохав, і яка пробудила навіть сильніші почуття, що я відчував до неї в день, коли ми тут недалеко розійшлись, біля цього замку! У грудях піднялася хвиля протесту, не проти Бога, а проти несправедливості до Олени. Я бажаю стати на захист, навіть якщо це означає кинути виклик самому Одину!

Ми були раніше як брат і сестра, але з тією ніжністю, яка вже несла зародок глибшого почуття, дитяче кохання - тепло та залежність, як плед, як запах хліба - заспокійливим!

Пригадалося як вона спала в моєму ліжку, як біле кошеня, що скрутилося на ліжку улюбленого господаря, а мені лиш простягни руку та відчуєш це тепло її тіла. Й в кімнаті ставало світло та тепло від кинутого погляду мною, між моїми науками, на те, як вона безтурботно спить. Ми взаємно залежали, як дві нитки в тканині - сплетені в одне полотно.

Вона, одна із нас має владу!

Мала та має владу вбити мене!

Для мене момент страху, а для неї морального вибору та влади – та мить, що відчув в ній, що блискавкою спалахнуло в мене, дивне вперше відчуте почуття, що не знав з Лагертою та малою Оленою, дочкою селянина.

Страх близькість смерті - усе це розірвало старе наше полотно, що було зітканою нами дітьми та підлітками, пробудило щось нове.

- Я її кохаю!

- Ти називаєш її коханою? А я бачу другу руку, що прагне твоєї смерті, що стоїть тінню над твоєю могилою.

Запанувала тиша, я не знав, що йому відповісти, бо він був правим.

- Гаразд, гаразд! Зрозумів, не буду її ображати. Цікаво, як ти уявляєш повернути собі владу? Та хоч землі Манн, що всі у її владі?

- Я й сам не розумію!

- Просто сказала, що твої тканини їй не підходять, чи ще щось ще сказала?

- Коли я привезу ті тканини, що збрехав, що у мене є тканини які бережу, та не викладаю на прилавок ринку під сонце, пил вулиці та  дощ?

- І що вона відповіла, коли сиділа вже на коні? Ти ж не забувай, що я все бачу через Думку та Пам’ять.

- Що чекає мене в замку місяць.

- Ха-ха-ха! Вона сама призначила ціну хабаря, дурню! І ти ще називаєш це коханням? Радій, щасливчику, бо вона відчинила тобі ворота - але не скажу, чи в замок, чи в домовину! Ти мені подобаєшся! – почув речення, що й Олена мені сказала на ринковій площі, - Досить балачок! Прощавай!

І відключився.

А я розгубився: чого він хотів, що мав на увазі?