Розділ 26. Документи та … (продовження 1)

Я ще стояв під впливом цієї довгої сцени, але не менш емоційної, коли моє серце немов скажене калатало в грудях, а зараз заспокоювалося, в мій перший день під стінами цього замку - твердиня, що належала Імператору Цуерсту та де колись вирішувалися долі Імперії, а по смерті перейшов до Оми, його дружині, а тепер, після її відходу, належав мені за правом, й куди з ескортом убула Олена.

А вже переді мною стояв той представник Оми Манн, через якого ми підтримували зв’язок один з одним!

- Добрий день!

- Добрий день!

Я зрозумів, що ця сцена з Оленою зробила мене відомим на увесь ринок, тобто всі на мене дивилися ще мить тому.

І він дивився!

І впізнав!

Бо мене робила унікальним, впізнаним не зовнішність, не статура, бо при подібних умовах багато хто так виглядав – вигорілі брови та пасма волосся поруділи, засмагла та обвітрена шкіра загрубіла, а мій голос та поставу змінила каторга та підозра на «Хворобу Матері».

Може Олена подумала собі: «Як же він схожий на Кирила Сиверика? Спочатку подумала, що то він, а поспілкувавшись зрозуміла, що це типовий купець, тільки нагадував його. Цей упевнений в собі, коли Кирило усім бажав догодити, боявся висловити свою думку, постояти за неї. Але й слизький, як усі купці, аби тільки впихнути свій товар.»

Але він мене бачив в Легіоні, бачив вбивцю, що вбив трьох досвідчених легіонерів, бачив людину, якого підтримувала віра на каторзі! Він знав як мій голос звучить в різних життєвих обставинах! Він знав, як я стою, як відповідаю коли боюся, в зневірі!

Чого не бачила та не знала Олена!

Серед натовпу він здавався звичайним писарем - темний, скромний каптан, зношений, але охайний, через плече торбинка з пергаментами й нотатками. Його худорляве обличчя з втомленими рисами не привертала уваги, та очі, що раз у раз бігали, видавали людину, яка звикла жити насторожі. Волосся й борода були акуратно підстрижені, але сивина проступала густо, мов печать років турбот і постійної напруги. Тонкі руки з чорнильними плямами на пальцях свідчили про його ремесло - він більше тримав перо, ніж зброю.

Його хода була швидкою, але обережною, ніби він завжди прагнув пройти непоміченим. Говорив тихо, зважуючи кожне слово, робив паузи, щоб вловити реакцію співрозмовника. Жести були скупо стримані: руки тримав близько до тіла, іноді стискав пальці, немов намагаючись приховати хвилювання. Очей уникав, але водночас уважно стежив за настроєм, ловив найменші зміни в голосі чи виразі обличчя.

Усередині ним керував страх - він знав, що будь-яка зміна влади може обернутися проти його громади й проти нього самого. Як юрист, він розумів силу закону, але ще більше - його крихкість, бо бачив, як легко сильні світу цього перекручують букву й дух права. Його дилема була очевидною: він прагнув зберегти працю, захистити родину й громаду, але кожне слово могло стати пасткою.

Схоже подальше життя його не змінило ніяк, окрім того, що він став старше.

Здавалося, що він був на межі!

У натовпі він підійшов до мене, ніби випадково, й буденно попросив після привітання:

- Порадьте, пане, що з вашого товару найкраще за ціною й якістю? Я бідний юрист та не маю великих коштів.

Для інших це звучало як звичайна розмова про купівлю-продаж. Але я відчував у його голосі прихований страх і запрошення зустрітися наодинці.

- Шановний пане, я маю такий товар! Він кріпкий немов кольчуга, носиться все життя, й дешевий. Якраз те, що Вам треба. Але…

- Ні, ні, прошу, небагато! - його голос зірвався на шепіт, і він ковтнув повітря, наче виправдовуючись. - Я не хочу вас розчарувати, пане… мені вистачить зовсім малого. Лише стільки, щоб було моїй улюбленій донечці.

Продовжив я:

… цей товар не тут. Ви другий покупець, що просить не те, що я виніс на ринок! Та й якщо для Вашої улюбленої донечці?!

- Так, так, у мене вона красуня, але я не маю коштів.

- Це не проблема – гроші! Ви мене ображаєте як купця. Ви я бачу юрист! І добрий юрист! А як майстер своєї справи повинні зрозуміти, що я задовільню любий попит. Але на човні, - наполегливо йому забитому та заляканому пояснив.

Він знову знітився, опустив погляд у землю, наче вагаючись, і тихо пробурмотів:

- На човні?.. Ох, пане, я не певен, чи маю час на такі справи… Я людина бідна, клопотів багато, донька чекає…

Слова його звучали як відмова, як вдаване небажання встрявати в зайві клопоти. Та водночас він підняв очі й на мить зустрів мій погляд - у них блиснула нетерпляча згода. Ледь помітно він кивнув, ніби поправляючи комір, і пальцями ковзнув по ремінцю торбинки, що завжди було його знаком «так».

Для сторонніх він лишався скромним юристом, що відмовляється від зайвого. Але я бачив: він прийняв мою пропозицію та чекає на зустріч наодинці.

Я підняв молодика, родича Гаврила, що попросив мене знайти на теренах повстанців та узяти з собою:

- Поторгуй за мене. Але тихо, не так як я, не привертай зайвої уваги. Нічого страшного якщо не продамо за сьогодні. Мені вистачить пригод на сьогодні. Зрозумів?