Розділ 26. Документи та …

Писати тут, та ще докладно, про те, як я мандрував - марна моя праця. Читач здогадався, бо це логічне. Та й мій час займає. Скажу, що Гаврила ім’я я назвав дарма, бо він більше не відіграв ніякої ролі в моєму житті, але ж не буду називати «купець якось загально», він мав ім’я, яке й назвав. Забутьте про Гаврила, як і коваля Демида.

Але Гаврило чесно відпрацьовував сплачені йому дорогоцінні каміння – в дорозі вчив.

Він не пішов на терени повстанців, розповів як пройти, й я пройшов – проплив річкою сплативши добрий хабар.

І розповів про один секрет, що покупець хоче чути історію про товар:

- Люди завжди шукають не річ, а сенс. Дай їм відчуття, що, купуючи тканину, вони купують історію для себе й своїх дітей. І тоді ціна вже не буде головним.

- Історію?! Вони всі міцні, витримають подорожі та бурі, Ти сам сказав, що мої тканини, не для селян, а для шляхти, вони про високий соціальний статус. Ну…, - розмірковував у голос, - дісталися від Бога Одина в замін на обітницю, я до того не знав про те, як вони робляться. А про свято! Не для поля, не для кузні, а на свято – які красиві!

Гаврило зітхнув і хитнув головою, наче важив слова:

- От бачиш, Кириле… Твої тканини й справді міцні та гарні, але міцність їхня - не для кожного. Селянин не купить, бо йому треба просте й дешеве. А шляхта… шляхта не завжди платить за міцність. Вона платить за символ, за відчуття, що ця річ відділяє їх від інших. Ти кажеш, що ці тканини - від самого Одина? То й продавай їх так, як дар божественний, як обітницю, що тримає людину вище за інших. Не для кузні, не для поля, а для тронної зали. Там вони знайдуть свого покупця.

Тісний базар на території повстанців, у підніжжя замку Оми Манн, - моє серце калатало, бо тут було проголошено моє весілля з Гелібтою, тут всі мене бачили. Я дуже ризикував, що прийшов в місто купцем коштовної та якісної тканини!

Вже в місті я зрозумів, що мені треба було крадькома в замок потрапити…

Пилюка, запах диму й прянощів, гомін людей. Серед куп тканин, що їх розклав на прилавках я намагався загубитися, намагаючись злитися з натовпом.

Люди підходили, питали, а взнаючи ціну відходити. Я зрозумів помилку пізніше, як купець я доплив на вже своєму човні швидше за коваля. Наявність меча та шлема, з кольчугою нікого не дивувало, - купець мав таке право, їх носити, як і захищатися в дорозі. Але, навіть, за зачіскою купецькою, коли моя голова була в більшості поголена, та довгі купецькі вуса – не приховали того, що я Кирило Сиверик!

При в’їзді до міста пролунав гул рогів. Раптом базар стих. Люди почали переходити ближче до стін звільняючи комусь дорогу. І якось запанувала якась дивна тиша, що була гучнішою за будь-які сурми.

Двоє хлопчаків, пробігаючи повз прилавки, кричали:

- Біжімо дивитися! Імператриця знову в місто вертається!

І почувши хто їде, у мене немов земля під ногами похитнулася.

Сурми розтинали повітря наполегливо, але неминуче, барабани гуркотіли, та й кінські копита гриміли по камінню мостової, відлунюючи в стінах міста, як щось, що було з минулого життя, немов при Імператорі Вінерпіолесі, а не на терені повстанців - народних повстанців. Базар, ще мить тому гамірний і строкатий, перетворився на площу для параду. Люди продовжували поспіхом відходили до стін, але не зникали - вони ставали глядачами, ніби кожен із них мусив бути свідком цього входу. В очах їхніх світилася дивна суміш цікавості й покори, наче вони самі були частиною ритуалу, що перевищував їхні особисті життя.

А серед них стояв я, що стояв з купецькою погордою поклавши руки на коштовний пояс, що тримав якісний меч. Слова хлопчаків - «Імператриця повертається!» - вдарили в моє серце гостріше за меч. «Я той, кого вони мали б зустрічати, а тепер я чекаю її, чужої, невідомої…» - думка промайнула блискавично. Моя велич була прихована, й саме це приховування здавалося найгіршим приниженням.

Базарна тиша гупала в моїй голові так, що навіть шелест моєї тканини від вітру на прилавку здавався гучним. Ця тиша була важчою за сурми, гучнішою за барабани. Вона несла в собі не свято, а демонстрацію сили: кожен знав, що за блиском ескорту стоїть страх. Люди відчували його, навіть не зізнаючись собі. Я теж відчував, що кожен мій рух міг видати справжнє ім’я, й тоді ця тиша перетворилася б на вирок.

І так три голоси - святковий, особистий та тривожний - злилися в один хор. Це був не просто в’їзд Імператриці. Це був ритуал влади, де кожен мав свою роль: натовп - свідки, Імператриця - символ, а я - тінь.

І тоді з-за повороту, крізь пилюку й відблиски сонця, з’явився ескорт. Їх було так багато, що вулиця здавалася надто вузькою для цього потоку сталі й яскравого одягу. Попереду йшли вершники у важких шоломах, їхні списи здіймалися вгору, немов ліс, а на кожному списі колихався прапор із биком на червоному тлі - мій родинний знак, що втілював силу й непохитність. Коли вітер розгортав полотнища, здавалося, що сам бик ступає вперед, готовий протаранити будь-яку перепону.

За ними рухалися ряди піхоти щільні, мов кам’яна стіна. Їхні щити блищали, відбиваючи сонце, і цей блиск сліпив очі, змушуючи людей відвертатися. Кожен воїн був озброєний до зубів, і навіть у цій урочистій ході відчувалася готовність до бою.

А серед вершників – моя Олена оточена кінною охороною!