Розділ 24. Перші кроки (місто). (продовження 3)

Священик продовжив через час, нагадавши мені головну мету приходу в це місто:

- «Материна Хвороба» не бере того, хто живе з відкритим серцем і чистими руками. Але щоб руки були чисті вони мають тримати правдиве знаряддя.

- Правда Ваша, але Імператор імператором, а мені треба за щось їсти! Я на каторзі зійшовся з одним ковалем, що добре кує. Запропонував мені продати його продукцію, – я дістав з торби ножі, серпи та коси та розклав на столі. – Не підкажете, як це можна продати, бо кажуть, що без дозволу гільдій це можливо зробити? А я якось не налаштований якось порушувати закон.

Священик (зосереджено, з легким сумом):

- Якщо знаряддя правдиве, то й шлях його має бути чистим. Закон - не ворог. Піди до гільдії, скажи їм, що продаєш за коваля, що сам не може продати. Якщо вони відмовлять, то хай самі пояснять, чому не пустили на ринок.

Старик (похитуючи головою, з досвідом і обережністю):

- Я бачив, як гільдії змінюються. Колись вони були братством, тепер - торгівлею. Але навіть торгівля має свої двері. Знайди старого майстра, якщо він визнає твої вироби, гільдія не зможе відмовити.

Молодик (з вогнем у голосі, з викликом):

- Та хай ті гільдії самі собі кує! Продавай просто на площі. Люди не дурні: побачать, що лезо тримає форму, що коса не ламається — куплять. А гільдії? Вони бояться конкуренції Ти не злодій.

- А яка проблема може бути з гільдією? А чи не податися мені в купці, я ж не свій виріб продаю?

Старик повільно провів рукою по бороді, наче пригадуючи давні часи, і відповів глухо, але твердо:

- Купцем стати - то інший шлях, але й він не легший. Гільдії ковалів і купців тримаються за свої права, наче вовки за кістку. Якщо підеш у купці, то мусиш мати дозвіл і платити мито, бо інакше скажуть, що ти обходиш їхні правила. Проблема з гільдією не в самому товарі, а в тому, що вони бояться втратити монополію. Вони не люблять тих, хто торгує без їхнього знаку, бо кожна монета минає їхню скриню. Але якщо знайдеш старого майстра чи купця, що поручиться за тебе, тоді й двері відчиняться. Бо в цьому місті не стільки закон керує, скільки слово того, кого визнають своїм.

- А не підкажете і старого коваля, й відповідального купця?

Старик повільно зітхнув, наче пригадуючи давні імена, і відповів:

- Старих ковалів у місті мало лишилося. Один із них Демид, його слово важить більше, ніж печатка. Але знайти його непросто: він працює не на площі, а в кузні на околиці, де дим не видно здалеку. Якщо він визнає твої вироби, то й гільдія не посміє перечити.

Священик нахилив голову й додав тихо, але впевнено:

- А серед купців шукай не того, хто багатший, а того, хто чесніший. Є такий - Гаврило, він торгує зерном і полотном. Його знають як людину, що не бере зайвого й не продає гниле. Якщо він поручиться за тебе, то й інші купці не насміляться назвати тебе чужаком. Бо в цьому місті не золото вирішує, а чия совість стане твоїм щитом.

- Дякую шановному товариству за пораду! Якщо Ваша ласка, я піду шукати Демида та Гаврила!

Вони переглянулися між собою, та кожен додав своє слово, але вже в унісон, наче три струни одного інструмента:

Старик буркнув, але в його голосі чулося тепло:

- Іди, хлопче. Шлях нелегкий, та без нього не здобудеш поваги!

Молодик усміхнувся з вогником у очах:

- Шукай їх сміливо, не бійся ні гільдії, ні чужого слова. Хто має правду в руках, того й люди визнають!

Священик підсумував тихо, але твердо:

- Нехай твої кроки будуть чистими, а серце відкрите! Якщо Демид і Гаврило стануть поруч із тобою, то й Боги не відвернуться!

І всі разом, майже як благословення, мовили:

- Іди з миром!

Але я не відчув трудів знайти обох. Першого знайшов Гаврила, що був в своїй лавці.

- Слава Богам, шановний!

Гаврило підвів очі від мірки полотна, що саме відміряв для покупця, та, побачивши тебе, відставив товар убік. Його голос був рівний, спокійний, але в ньому відчувалася вага людини, що звикла говорити правду:

- Слава Богам і тобі, подорожній!

- Шановний Гаврило, мені порадили звернути до Вас за порадою! Я маю дещо для продажу. Товар не мій, а друга мого, коваля.

В його очах з’явилася м’яка усмішка, ніби він хотів одразу зняти непорозуміння:

- Подорожній, ти трохи не за адресом звернувся. Я торгую полотном та зерном, а не залізом. Якби ти приніс мені тканину чи мішок пшениці, я б міг сказати, де краще продати, кому довіряти, а кого оминати. Це моя справа, і тут моє слово важить, - він зробив паузу, а тоді додав серйозніше, нахилившись трохи ближче. - Але не думай, що я відмовляюся допомогти. Покажи мені вироби. Якщо вони добрі й якісні, я стану твоїм поручителем перед купцями. Тож діставай, що маєш. Якщо твої ножі й коси витримають погляд, то й моє ім’я стане твоїм щитом.

Я дістав ножі, серпи та коси, а повагавшись і прапор:

- Я зробив Імператору Кирилу цей прапор. До речі, мене звуть також Кирилом. Ми з ним познайомилися на каторзі. Якщо зацікавити тканина, я можу принести. Це не паволоки, це тканина Богів, вона гіршої якості, навчився коли вчився на священика. Цікавить ця тканина?