Розділ 24. Перші кроки (місто). (продовження 2)

- Я не суддя йому, бо справжній суддя присудив йому каторгу. Я від нього не відчував собі загрозу, – я задумливо їм розповідав про себе, бо вдруге бачив зацікавленістю свою особою, й це наштовхувало на певні роздуми. - Він казав, що вбив злочинців, що не розкаюється, знову би вбив. Як не жалкував, що побив жінку, яку визнала, що йому зрадила.

Священик зітхнув, і його голос, хоч і був майже шепотом, пройняв усіх у таверні:

- Сину мій… гріх не виправдовується гріхом. Крадіжка - зло, зрада - зло, але й рука, що карає без милості, теж стає знаряддям зла. Бо Господь дав людині владу не для того, щоб вона вершила суд у гніві, а щоб берегла життя.

Він на мить заплющив очі, ніби прислухаючись до власних думок, і додав:

- Той, хто вбиває злочинця без каяття, стає подібним до нього. Той, хто б’є жінку, навіть зрадливу, б’є образ Божий у ній. І хоч світ карає каторгою, справжній суд - у серці, де немає виправдання насильству.

Його погляд знову впав на мене, тепер уже м’якший, але не менш проникливий:

- Пам’ятай: не можна красти, не можна зраджувати, але й не можна дозволяти гніву стати твоїм законом. Бо тоді ти сам стаєш рабом гріха.

- Знаючи його, думаю, що не покаявся. Зараз ходить цим світом і злий на несправедливість людей. Я б хотів такого Імператора. А ви?

Старик повільно підняв голову, його зморшки заглибилися, а голос був хрипкий, але твердий:

- Я бачив багатьох, хто йшов за гнівом, думаючи, що то справедливість. Вони палали яскраво, але швидко згорали, лишаючи після себе тільки попіл. Імператор має бути не вогнем, що нищить, а світлом, що веде.

Молодик нетерпляче нахилився вперед, очі його блищали:

- А я б пішов за таким! Краще мати володаря, що карає зрадників і злодіїв, ніж слабкого, що тільки говорить. Хай навіть він жорстокий — зате справедливий у своїй жорстокості. Люди боятимуться, та буде порядок.

Священик довго мовчав, дивлячись то на старого, то на юнака, а тоді промовив тихо, але так, що слова впали, наче дзвін у тиші:

- Імператор, що носить у серці лише гнів, стане рабом власної темряви. Імператор, що не знає милості, не знатиме й миру. Справедливість без милосердя - то лише інша форма насильства. Пам’ятайте: народ не живе страхом довго, він живе надією. Імператор, що несе лише гнів, не збудує імперії, а лише каторгу для всіх.

Я налився до них та стиха сказав, щоб тільки вони чули:

- Хочете я скажу, що мені по секрету сказав він?

Старик повів бровою, наче вагаючись між цікавістю й обережністю. Його голос був сухий, але не без тепла:

- Секрети - то тягар, сину. Але якщо вже носиш його в серці й він пече, то краще поділися, ніж дай йому зсередини з’їсти тебе.

Молодик аж підскочив на лаві, очі його загорілися нетерплячістю:

- Кажи! Кажи швидше! Я хочу знати правду, не байки. Якщо він щось відкрив тобі, то це знак, що ти обраний свідок.

Священик нахилився ближче, й його голос став тихим, але важким, наче дзвін у нічній тиші:

- Пам’ятай, сину мій: таємниця - це не лише слова, а й відповідальність. Якщо відкриєш її, то вже не зможеш повернути назад. Тож перш ніж промовиш, спитай себе: чи це послужить істині, чи лише розбурхає серця?

- А якщо він не брав у мене обітницю мовчати, просто поділився тим, його змусило замислитися? – звертався до священика. – Я, навіть, думаю, що знаю, чого він втік від усях, зник. Його таємниця – це істина, яку він і сам не усвідомив.

Священик довго вдивлявся у моє обличчя, наче намагаючись зважити не слова, а тягар, який ти несеш. Потім він повільно схилив голову й промовив:

- Сину мій… коли людина ділиться думкою, що змусила її замислитися, то це не завжди таємниця, а радше дзеркало її душі. Те, що він відкрив тобі, — це не обітниця мовчання, а довіра. А довіра - то теж святиня.

Він зробив паузу, і його голос став ще тихішим, але від того вагомішим:

- Якщо ти справді збагнув істину, якої він сам не усвідомив, то будь обережний. Бо істина може бути гострішою за меч. Вона здатна зцілити, але й здатна розсікати серця. Поділишся нею - і станеш не просто свідком, а співучасником його долі.

Священик підняв очі до стелі, ніби шукаючи підтвердження у вищих сил, і додав:

- Питай себе не лише чи можеш сказати, а й навіщо. Якщо це для правди й добра - говори. Якщо ж лише для цікавості чи слави - краще збережи мовчання. Бо іноді мовчання - теж служіння істині.

- Якщо він знав, чого лютує «Материна Хвороба», де вона почалася, чому розповсюджується? Її результати йому вигідні, але він не знає як до цього ставитися?

Священик, почувши мої слова, на мить заплющив очі, наче прислухаючись не лише до мене, а й до відлуння в самому собі. Потім він нахилився вперед, і його голос став тихим, але наповненим вагою:

- Якщо він знав причину «Материної Хвороби» і бачив, як вона шириться, то вже ніс у серці подвійний тягар: знання і вигоду. Бо знання без дії - то байдужість, а вигода від чужого страждання - то спокуса, що може зламати навіть сильного.

Він зробив паузу, й в тиші таверни було чути лише потріскування свічки.