Розділ 24. Перші кроки (місто).

Називати себе ковалем я не спішив, бо оволодів тільки базовими навиками. От якби була практика 3 років!

Але її не було!

Але ковальство мені сподобалося – можна від села до села ходити, недовго затримуватися, бо там не так багато було роботи, взнавати настрої в кожному селі.

Але я так буду йти до мети довго! Якось треба прискорюватися! Та й цей спосіб мандрувати я не відкидав.

І я пішов до найближчого міста узявши свої ковальські приладдя, що з’явилися, зроблений діамант, рубін та сапфір. А ще пам’ятаючи дивне замовлення зробив для продажу декілька ножів, серпів та кіс, з доброї сталі.

Зрозуміло, що я приховав коштовності, бо боявся підозри варти, це було дивно коли простий мандрівний коваль із діамантом чи сапфіром. Це могло викликати розпитування, а то й звинувачення у крадіжці. Та й чутка про коштовності швидко поширилася б серед міських злодіїв.

Сонце вже зійшло та заливало вранішнім золотом кам’яні мури міста. Підійшов до брами – на сторожі них стоять двоє вояків із списами, у простих кольчугах, із втомленими, але уважними очима. Мої ковальські інструменти, що за плечима, дзвенять при кожному кроці, як дзвоник сповіщає що я ремісник. А ще кілька ножів, серпів і кіс, загорнутих у полотно, мовчки лежали в торбі.

Один вояк піднімає руку, зупиняючи мене:

- Хто йде?

- Коваль. Іду на заробітки, маю вироби на продаж, - банально відповідаю.

Він оглянув мої інструменти та товар. Другий вояк усміхається:

- У місті завжди потрібні добрі ножі й коси. Проходь.

Ворота вже відчиненні, а за ними відкривається вулиця - запах диму з житла, крики торговців, дзвін дзвонів із храму, а мені якось треба обдивитися в місті.

З чого почати?

Таверна стояла край брами, де сходилися купці, воїни й селяни. Дим від смолоскипів змішувався з запахом хліба й кислого пива, а дерев’яні балки стелі були почорнілі від кіптяви.

Я сів у куток, поклавши своє майно до ніг, перейнявся уважністю, аби не втручатися, лише слухати, бо знав - у балачках простого люду часто ховається правда, яку не почуєш у імперських палатах.

- Люди наші прагнуть правди, та серце їхнє гірке, - почув старого з потрісканими руками. - Більш як половина не вірить владі, бо рідко бачить, аби імперські чиновники були покарані. Хоча й кажуть, що хабарів поменшало, та віра в суди слабка, мов гнила дошка.

- І варта проти зла стала міцнішою, та все ще під владою імперських чиновників, - молодик грюкнувши кухлем об стіл відповівши старому. - Судові лави переповнені, справи тягнуться роками, а місця для чесних людей у ратуші відбирають хитра шляхта. Прозорість? То радше туман, ніж світло.

- Я пам’ятаю, як у давні часи народ піднявся проти Імперії, прагнучи справедливості, - озвався третій їх співрозмовник, священик. - Та замість перемоги прийшло розчарування. Землі розділили і довіра до влади щезла, мов роса під сонцем. І нині бачу подібні тіні.

- А ще пам’ятайте про “Материну Хворобу”, - продовжив старий. - Вона косить людей, несе сором і розпусту, руйнує сім’ї, а лікарі нічого не можуть вдіяти. Люди замикаються в собі, втрачають надію, та серця їхні стали холодними.

- Уроки ті самі, що й століття тому, - священик, -  коли немає єдності, коли бракує волі й честі, тоді шанс на справедливу державу тане. Лише довіра між людьми та підзвітність людям влади можуть врятувати край від нової темряви.

- Якщо ми не навчимося чути одне одного, то наші діти знову сидітимуть у такій самій таверні через сто літ, повторюючи ті самі скарги, - молодик. -  Але якщо ми збудуємо довіру й честь, то навіть ця закіптюжена таверна стане храмом правди.

Я слухав і нічого не зрозумів, окрім того, що за столом сиділи старий, молодий та священик випадково. Але не спитавши не взнаєш. Підвівся та звернувся до них:

- Доброго дня, добродії! Я вперше в вашому місті. Нікого не знаю. Дозвольте присісти до вас?

Вони перезирнулися між собою - кожен по-своєму.

Старий повільно кивнув, пальцями погладжуючи свою кружку з пивом:

- Сідай, подорожній. У нашій бесіді немає таємниць, лише гірка правда, якої не сховаєш. Може, й ти щось додаси до нашого вогню слів.

Молодик усміхнувся криво, але відсунув лаву:

- Чужинець чи свій - яка різниця, коли всі ми шукаємо правди? Лише пам’ятай: тут не для вух імперських шпигів, а для тих, хто має серце й совість.

- Господь посилає нам зустрічі не випадково, - священик склав руки на грудях і промовив тихо, але твердо. -  Якщо ти прагнеш слухати й говорити щиро, то твоє місце серед нас.

І так, у закіптюженій таверні, серед диму й гомону, для тебе звільнилося місце за столом.

- Дякую за прихильність! Я можу вас пригостити пивом, бо я тут вперше, й мені якось ніяково?

Вони знову перезирнулися, і кожен відповів по-своєму, але в їхніх словах відчувалася спільна нота.

Старий зітхнув і хитнув головою:

- Не пивом міряється прихильність, подорожній. Ми вже маємо своє. Якщо хочеш пригостити - пригощай словом правди, бо воно дорожче за будь-який кухоль.