Розділ 23. Перші кроки. (продовження 6)

Це мене гнітило.

Вже довгий час я був у комфортних умовах на самоті й відчував дискомфорт при наявності когось поруч.

І вже справа так не йшла – відволікало - не міг кувати далі, тому звернувся до них, може хоч розмова вийде.

- Слава Одину! – знов банально звернувся до малих дітей.

- Слава Одину, ковалю! – почув у відповідь знов дзвінкий голос однієї з дівчаток, що в-перший раз принесла уламки коси.

- Слава Одину, ковалю! – підтримали її подружки.

- Щось Вас в цей раз більше?

Дівчата щось пошепки просили спитати у мене русяву дівчину.

Вона зиркнула на подружок і, набравшись відваги заговорила трохи несміливо, але з тією дитячою прямотою, яка пробиває навіть броню:

- Ковалю… а правду сказала мати, що ви бачили Богиню-Мати?

- Так. Я деякий час перебував в таборі та допомагав лікувати хворих, що сходилися до Богині.

- А правда, що там був коронований новий Імператор! – якось вже не приховувала свого інтересу.

- Правда.

Вона подалася вперед під впливом свого інтересу:

- І Ви бачили Імператора.

- Бачив. Бачив і старого Вінерпіолеса.

- Правда?!

- Правда правда!

- А він красивий?

У мене з’явилася посмішка. Що я міг їй відповісти?!

- Як тебе звуть?

- Олена.

- Ого, Олена! – не стримався я від здивування. – Олена, я ж чоловік, як я можу казати про красу іншого чоловіка?!

Тут природно, що Олена, вже розпалена цікавістю й підтримкою подружок, не відступила, а навпаки - з дитячою впертістю й щирістю почала доводити свою думку:

- Але ж усі кажуть, що Імператор Кирило найвродливіший з усіх! - вигукнула вона, вже не соромлячись. – Бо ж інакше не буває: Імператорами завжди стають тільки найкрасивіші чоловіки. Так казала моя мати, та так усі знають!

- Хай буде найвродливішим, бо я бачив його невістку, Лагерту. Коли вчився на священика, я чув, що Кирило кохав, - якось само собою я почав далі працювати з металом, бо приємно було пригадати свою Олену, тим більше, що ця Олена мені нагадувало її, - дівчину, селянку. Звали її, як і тебе, Оленою.

Вона мене перебила:

- А вона красива? – почервоніла Олена.

- О! Найвродливіша жінка на землі – русе волосся, а очі немов чисті озера блакиттю. Я її бачив. Ти, до речі, на неї схожа.

Олена, почувши таке порівняння, не могла стримати хвилювання. Її щоки ще дужче запалали, але голос, хоч і тремтів, прозвучав щиро й гордо:

- Та невже?.. – відповіла вона, а тоді вже сміливіше додала: – То, може, й я колись стану такою вродливою, як вона?

- Обов’язково! Обов’язково станеш вродливою. Доведеться відбиватися від хлопців, - пожартував я.

Це розмова мені почала приносити задоволення, бо я не відчував брехні, бажання мене використати.

- А правда, що Імператор зник?

- Правда, зник.

Після такої відповіді Олена, вже розпалена та водночас налякана величчю почутого, не могла зупинитися. Вона нахилилася трохи ближче, ніби боялася, що не почує моєї відповіді, та запитала з тією ж дитячою прямотою:

- А чого він зник?

- Здурів. – чесно відповів про себе, бо не був впевнений, що я сповна розуму.

Вона відчула певний гнів - адже для неї Імператор був не просто людиною, а майже божество:

- Як ви смієте так казати! – вигукнула вона, та в її голосі вперше прозвучала образа. - Він не міг здуріти! Він наймудріший і найсильніший, він самий розумний і самий красивий! Мати казала, що Імператорові дано від Богині-Мати велика мудрість, і він завжди знає, що робить.

Якось пригадалося чийсь почутий давно вислів: «Дитина захищає свій ідеал так, як воїн захищає фортецю. І той, хто зневажає її віру, мусить знати: це не лише її слова, а голос усього народу, що прагне бачити вождя бездоганним.»

- Мудрість йому дав Один.

Вона миттю образилася, надула губи та дивилася на мене з під лоба, видно було, що я її образив. Я продовжив:

- А я думаю, що Кирило насолоджується життям. Може він зараз розмовляє з красунею, що має божественну красу. А у цієї красуні волосся немов сонячне світло, золоте, дорогоцінне, що вибилося неслухняними пасмочками з під коси, - описував малу Олену та посміхався на її дитячу образу, - а очі, що два найрідших та найдорогоцінніших діаманта. А стан жвавий, що кізочка. Сміється так дзвінко, що кришталь!

Олена, не впізнавши у моїх словах самої себе, відчула укол заздрості й навіть ревнощів до вигаданої красуні:

- То виходить, він і справді зник через якусь красуню? - сказала вона з образою, надувши губи. - І вона, мабуть, краща за всіх… навіть за мене.

Подружки перезирнулися й захихотіли, а сама Олена ще дужче почервоніла, бо вперше відчула, що її серце болить.