Розділ 23. Перші кроки. (продовження 4)

Спав напрочуд міцно, немов зробив та досяг мети, тоді коли я був на початку власного шляху, коли почав не оглядатися, а робити те, що вважаю за потрібне. Бо минулі дні принесли мені й користь і задоволення, це не коли я брав замовлення від селян і ремісників за свою роботу воїна, що закінчилася нервовим зривом, коли довго в Храмі Однина страждав лежачі втупившись в стіну! Не всі настанови, що я вчив треба дослівно виконувати!

Щоб я біг до храму на крилах щастя – бо відверта брехня, але йшов з деякою пересторогою, бо типовим ковалем я не працював, бачити як підковують коней – бачив. Як і не робив залізний реманент. Але цей храм, чомусь покинутий, доволі був в прийнятному стані – бо діаманти, рубіни і смарагди я зміг зробити, хоч і по одному та по-маленькому! Знав, що що, а залізний інструмент я їм точно зроблю.

А поки я носив туди сюди червону все те, що викопав з під чорного родючої землі – заносив кольорову, а виносив білу, - устаткування вже створювало залізні бруски, як і занесене гілляччя та сміття перетворювало на графіт. Ця монотонна робота мені приносила задоволення, нагадавши приємні моменти служби в Дружині та Легіоні, відбування в таборі.

Дійсно відчував від простої та не занадто інтелектуальної роботи, може тому, що вона нагадувала мені гімнастику, яку я робив з дитинства та з Оленою.

Я, навіть, відволікся, посидів в рахувальнику, знайшов схоже зображення на Олену та роздрукував. Це світлоруса та блакитна дівчина мені посміхалася та викликала у відповідь добрий настрій та посмішку.

А наносивши достатньо подався до старости, аби спитати де я можу узяти дерево на вугілля.

Староста, почувши твоє питання, не відповів одразу — він довго дивився на мене, ніби зважував, чи справді я готовий до цієї роботи. Потім, повільно, але впевнено, сказав:

- Дерево на вугілля не беруть абиде. Бо то не просто паливо, а основа сили заліза. Є в нас гай за селом, де росте вільха та граб — їхнє дерево дає жар рівний і тривалий, без зайвого диму. Але йти туди треба з дозволу громади, бо кожне дерево там раховане. Якщо ж хочеш почати швидше — збирай сухостій та гілля після бурі, бо й воно піде на перше вугілля. А коли доведеш, що твої бруски справді служать людям, тоді й сам гай відкриється для тебе, як скарбниця для майстра.

Його слова прозвучали пафосно, коли він вкладав сенс настільки важливим в своєї уяві, що я ледве стримувався аби не засміятися. Відверто – відчуття, що перебував в доволі провінційному театрі! Вільха та граб – я ледве не стримав сміх, та мені однакове яке вуглецевмісний матеріал, хоч і вода. Але ж вони не мали доступ до знань Богів, як я!

І знов вже носити сухостій та гілляччя носити в купу перед храмом – за цим дивилися шпигуни громади – сторож, пастухи та діти, бо не було такого «вузла» щоб я не пройшов не поміченим. А я відмітив собі, що пройти через сільську місцевість неможливо аби не помітили місцеві, у яких це природньо!

І вже коли вони переконалися, що я таки маю залізо та вугілля для кузні, з’явилися перші клієнти.

Несли найпростіші замовлення для мене: підправити серп чи ніж, легке підточування або легке перебування леза; виправити зігнутий цвях, кілок чи шпильку, зробити простий цвях або кований гак, підправити обруч на відрі чи бочці, підкувати стару підкову.

А оскільки у мене це робило устаткування подалі від очей селян – я імітував роботу, рано усвідомивши, що можу й проекспериментувати на пробах-помилках. Я стояв і на недолугому ковадлі гепав молотом роздягнувшись до штанів та замащений всім чорним брудом, що було вдосталь в кузні. Зробив тільки навіс, щоб хоч сонце не припікала та дощ не відганяв від роботи.

Я відключився від усього світу – відсутність страху за життя – ворони та вовки Одина слідкували за моєю безпекою, відсутність стресу, що не справлюся з роботою, бо я більше імітував, коли всі роботи робилися за технологіями Богів – просто насолоджувався тим, як швидко освоював ковальську справу – у мене з’явився інтерес ввечері читати, питати помічників Одина та слухати їх ґрунтовні відповіді по гірничій та ковальській справі. Приємно усвідомлювати, що я не втратив здатність взнавати та навчатися новому, та корисному, а не ті знання та навики дерслужбовця, що нікому не потрібні!

Незчувся коли вже на купці усякого принесення майна, що треба відремонтувати, вже була трійця малих дівчаток десь 9 річного віку. Я повернув голову та помітив їх, що чекали моєї уваги дивлячись з зацікавленістю на мою роботу.

- Слава Одину! – банально звернувся до вродливих малих дітей, які були для мене, що не мав дітей, як чудо, як наявність невідомої магії, і тому роблячи їх чарівними.

- Слава Одину, ковалю! – почув у відповідь дзвінкий голос однієї з вродливіших дівчаток, що мала дуже світле волосся, немов сонячне світло та насичені синім очі, що блищали немов блакитний діамат та які приковували погляд, і, схоже, сама бідовіша.

Я відвернувся аби не дивитися на цю красу, бо я розумію, що я на мене впливало, що я не обзавівся власною дитиною, а вона була уособлення тієї, яку я б хотів отримати від Олени.

Але…

І Гелібта змогла мені таку дівчинку подарувати…

І!

… Лагерта!

І я злякався! Серце закалатало, а не видіння це, чи це не перевірка Богів, про які я чув від батька, коли ми збиралися біля комину в залі та захоплено чули розповіді легенд старших?