Розділ 23. Перші кроки. (продовження 3)

Мені прийшло повідомлення від Одниа.

?

!

Зрозуміло, що я ночував в храмі на його честь.

Не хотів відкривати та читати, бо він своєю мораллю про нещасну Гелібту він мене заморив.

Але…

інтерес переміг.

- Уникай великих торб, що кидаються в очі.

- Рухайся в ритмі середовища: якщо є люди — йди в їхньому темпі; якщо дорога порожня — не поспішай, бо швидкий рух одразу привертає увагу.

- Використовуй тінь і рельєф: йди ближче до краю дороги, де є дерева, паркани чи будівлі; уникай освітлених ділянок, особливо вночі.

- Контролюй шум: взуття має бути тихим, без підборів чи металевих деталей; не розмовляй голосно, не користуйся ніякою підсвіткою.

- Не залишай слідів поведінки: не озирайся занадто часто — це виглядає підозріло; не змінюй різко напрямок чи темп.

- Вибір маршруту: краще йти другорядними дорогами, ніж центральними; використовуй паралельні вулиці, двори, стежки.

- І не забував, що в дорогу з тобою вирушили мої Думка та Пам’яті, Жадібний та Ненажерлий!

- Вдачі!

Опа!

Але діло каже.

В храм я натаскав глини та усякого сухого гілляччя, й поки устаткування робило мені рубіни, сапфіри та діаманти я залип в карті. Не так вже легко вибрати маршрут вперше, не знаючи труднощів з якими можу зустрітися! Це шлях у невідоме - територія, де законів немає, і кожен крок — випробування. А я ж не мав досвіду цієї роботи, робив вперше, бо розчарувався в усіх інших роботах, де мене якимсь чином мене підчинили, зламали та кинула на самий низ суспільства! А зараз так зовсім бажають зробити маріонеткою!

Знаю єдине, що мені треба знайти прихильників серед повстанців, мушу пройти ритуал перевірки: довести, що мої слово важче за зброю!

Зрозуміло, що від одинових птахів Думки та Пам’яті, як і вовків Жадібного та Ненажерливого я не приховаюся, але ж бажалось свій план утримати в таємниці, як і не наражати себе на зайву небезпеку бути впізнаним. Треба пересуватися непоміченим, тим паче, що Один в повідомлені мені про нагадав.

І це бажано зробити на теренах де мої помилки не критичні!

А це найближче село.

Так, я не зміг пройти непоміченим через село!

Бо!

Ранок був тихий, але не безлюдний. Село жило своїм звичним ритмом: жінки біля колодязя перемовлялися, діти ганялися за курми, старий пасічник перевіряв вулики. Усе це — мов тканина, де кожна нитка знана та вплетена у візерунок. І раптом у цю тканину входить нова, чужа нитка — я, що йде через село, та кожен погляд — як удар.

Спершу — лише кілька насторожених очей. Потім — мов хвиля, що прокочується вулицею: один помітив, другий передав, третій уже чекає. Розмови стихають, сміх дітей обривається та перестають гратися, навіть собака біля тину гавкає не так, як завжди — не від звички, а від підозри. Чоловіки беруться за сокири. Але я не ховаюся, йду — бо несе слово. І проходячи повз старого пасічника, той:

- Слава Одину!

- Слава Однину!

- Чиїм сином ти є?

- Сином Одина, братом твоїм.

- Я тебе не знаю. Хто ти? Чий ти? Звідки йдеш і куди?

Ці питання сиплються, як каміння. Вони не просто про ім’я — вони про місце у світі. Бо тут кожен має історію, і якщо ти її не маєш — ти небезпечний. Я розгубився.

Хтось біжить до хати старости. Це не формальність — це ритуал. Бо чужинець у селі — це подія, яку треба вирішити спільно. Староста виходить повільно, з палицею, та дивиться так, ніби бачить мене наскрізь.

- Я Кирилл, мандруючий священик, - не захотів брехати.

- Шкода, що не коваль, бо у нас накопилося стільки роботи!- озвався пасічник розчаровано.

- Коваль! – не приховав свого здивування та захоплення, пригадавши свою службу в Дружині, в стайнях. – А яка вам потрібна робота?

Схоже напруженість дало дивне відчуття, коли всі чужі слова викарбовуються в пам’яті, аналізуються. Пасічник подав ідею. А я продовжив:

- Я не голодний зараз, але не відмовлюся підзаробити. Якщо зможу бути корисним – я готовий прислужитися.

- У нас коні непідковані, коси тупі, а ще й обручі на бочках розійшлися.

- А можна подивитися?

І тут підійшов староста:

- Подивитися можна. Добре, глянь. Якщо справді руки вмілі — робота знайдеться. А ні - тоді й дорога тобі далі. Ось коні, ось коси, ось бочки. Подивися й покажи, що ти вартий.

Я зрадів, ось де стало в нагоді мої поневіряння!

- Ну а кузня є, чи своїми силами?

Що відповів староста?

- Кузні своєї нема. Старий коваль помер, а молодого не народив. Робимо хто як уміє - на вогнищі, у ямі, на камені. Якщо вмієш і без кузні дати раду — честь тобі й хвала.