Розділ 23. Перші кроки.

Я розумію, що всі рішення мені треба прийняти самому, як понести відповідальність за свої дії самому – мої поразки будуть моїми, як і перемоги!

Може тому, що мені вперше було чим зайняти свій мозок за багато років – я лежав в одному положенні, жалів себе та думав, як помститися усім, від кого я постраждав. І в цих образах найбільше образливим було те, що землі, що я отримав через одруження на Гелібті, й відповідно після її смерті та Вінерпіолеса - могли бути тією компенсацією за всі мої поневіряння, за втрачену молодість на навчання, військову службу та мандрівкою злиднем-хворим.

Але ця земля повністю під повстанцями!

Мені виходить самому відвойовувати землі!

Але вже я якось вже за гроші селян вбивав – закінчилося нервовим зривом, від якого я втік в храм. Один тут таку пафосну промову розвів, що якось не захотілося на нього розраховувати.

Зрозуміло, що сам не справлюся, мені потрібно якось зібрати ядра вірних. Наївно кидатися одразу у відкриту війну. Спершу треба шукає тих, хто теж втратив землю та інші засоби до існування - сусідів, колишніх селян, особливо вигнанців, що на теренах, що контролює Імперський легіон, - об’єднати особисті трагедії в спільну боротьбу.

Але тут без відновлення пам’яті про межі можна бути звинуваченим про захват землі. Треба скласти карту своїх земель, кожне поле, гай, річку – знайти всі документи про законність володіння. Ома Манн тримала всі ці папери в схованці, що робило можливим все детально з’ясувати та довести, яка земля моя.

Мені треба в замок Оми Манн якось приховано потрапити!

А це треба тихо зайти на землю повстанців, потрапити у замок, забрати документи зі схованки та повернутися до Богині-Матері, вдати, що я одумався, вибачитися, вдати тимчасово Імператора-маріонетку, а самому шукати, хто є з земель Маннів, що готовий мене підтримати в партизанському руху.

Ну, що?!

Немовби початковий план готовий.

Я незчувся як заснув в думках.

Ніч була густа, мов чорне оксамитове покривало, розтягнуте над містом, що лежало у підніжжя родового замку Імператорів. Місто спало під тягарем чужої влади. Вулиці були темні, лише зрідка миготіли вогники факелів на вулицях та світло свічки з вікна. Я йшов крадькома, притискаючись до стін, наче сама тінь. Серце билося гучніше, ніж кроки, і я боявся, що хтось почує мій подих.

Я не знав кожен закуток цього міста, бо проходив декілька раз цими провулками, але тепер вони стали моїм прихистком. Ковзав від одного маленького прихистку до іншого, ховався під арками, де пахло вогкістю й старим каменем. Коли чув кроки, завмирав, зливаючись із темрявою, й лише після того, як відлуння стихало, рушав далі.

На площі перед ратушею стояв ворожий пост. На ратуші міста, що є серцем моєї приватної землі, тріпотів чужий прапор повстанців — яскравий, палаючий малиновим тлом, мов вогонь, на якому сяяв золотий бик, що накинулася на мій спадок. У світлі місяця бик виглядав загрозливо — м’язи напружені, очі палають, наче він ось-ось рушить уперед. Малиновий колір світився, мов кров, а золото — мов сонце, яке спалить ці землі.

Чекав, коли вартові, втомлені ніччю, зійдуться разом, щоб перемовитися. Тоді я ковзнув у тінь колони, щоб піднятися стіною на дах. Руки торкалися холодного каменю, й кожен дотик був наче клятва: «Я повертаюся». Відчуваючи, що місто дихає разом зі мною. Кожен рух був не лише втечею від погляду ворога, а й наближенням до моменту, коли зірву чужий прапор і поставлю свій.

Я піднявся стіною, що здавалася нескінченними, і кожен рух угору лунав, наче удар серця. Коли дістався вершини, вітер розгорнув перед мною ворожий стяг. Простягнув руку й зняв його — не різко, а повільно, з тією урочистістю, з якою знімають саван із мертвого. На його місце я розмістив свій прапор. У світлі місяця мій бик нахилив голову вниз, спрямувавши роги вперед, а очі палали рішучістю, напружив м’язи, всім тілом виказуючи готовність до ривка - образ сили, упертості й волі до перемоги, на полі малинового коліру, теплий, мов кров і вогонь, що кличе до життя, під нічним небом, на ньому сяють зорі — білі й золотаві, розкидані так, ніби самі небеса благословляють на боротьбу. Символізуючи повстанцям: зоряним небом - що моя боротьба вписана у вічний порядок, вищий закон, небесна справедливість, яка стоїть над усіма; малиновим полем — кров і честь, пам’ять про втрати й клятва їх відновити.; золотим биком — господаря Сиверика, що повертає своє, який не дозволить чужинцю панувати.

Вставив древко у камінь замість старого прапора, і місто здригнулося. Здалося, що навіть стіни прошепотіли: «Господар повернувся» -це знак, що боротьба ще не завершена.

А тоді вітер підхопив мій прапор, і золотий бик заревів - так гучно, що я прокинувся, з серцем, яке билося, мов барабан перед битвою.