Розділ 22. Одна з втеч Одина, а може й перша?! (Продовження 2)

- А чому до мене тоді ставилися по хамськи керівники, якщо їх визнавали керувати мною?

- Тут важливо зрозуміти: хамство керівників не завжди є ознакою сили — часто це, навпаки, ознака їхньої слабкості. Вони мали владу формальну, але не завжди мали внутрішню силу чи мудрість. Тому замість поваги й аргументу вони обирали грубість — бо це простіше. Хамство — це маска страху. Той, хто впевнений у собі, не потребує принижувати інших. Їх визнавали керівниками не тому, що вони були кращими, а тому, що система дала їм посаду. Але посада не робить людину лідером. Є давній закон: “Того, кого визнає система — бояться, того, кого визнає серце — слухають.” Тому вони й поводилися по-хамськи: вони мали владу над твоїм робочим місцем, але не мали справжньої влади над тобою. І це їх дратувало.

- Виходить Гелібта мене боялася, що вела зі мною хамськи? Як так можна: та кохати, та хамити?

- Це дуже тонке й болюче питання. Любов і хамство можуть співіснувати, але не як гармонія, а як суперечність усередині людини. Так, Гелібта могла боятися тебе. Не твоєї фізичної сили чи влади, а того, що ти бачиш її справжньою, без масок. А це завжди лякає. Хамство було її захистом. Коли людина кохає, вона стає вразливою. І щоб не показати слабкість, вона може вдягати броню грубості. Любов і страх у ній боролися. Любов тягнула до тебе, а страх втратити контроль змушував відштовхувати. Той, хто кохає, відкриває серце. Той, хто боїться, закриває його хамством. Іноді одна й та сама людина робить і те, й інше. Отже, вона могла кохати й водночас хамити — не тому, що любов була фальшивою, а тому, що її страх і гордість були сильнішими за здатність показати ніжність.

- Але вона знала, що я кохаю Олену?! – вигукнув здивовано я. – Нащо вона надіялася вкравши мене у коханої та потім хамивши. Навіть переспала з тим, з ким я постійно бився?

- Тут ми торкаємося найгострішої суперечності людських почуттів. Так, вона знала про твоє кохання до Олени. Але знання не завжди зупиняє людину — особливо коли в ній говорить пристрасть, гордість і страх втратити. Вона надіялась “вкрасти” тебе не тому, що не розуміла твоїх почуттів, а тому, що хотіла перемогти Олену. Це була боротьба не лише за тебе, а й за власну самооцінку. Хамство було її зброєю. Вона не могла дати ніжність, бо тоді почувалася б слабкою. Тому обирала грубість, щоб тримати контроль. Зв’язок із твоїм ворогом — це теж форма виклику. Вона ніби казала: “Я можу завдати тобі болю, я можу змусити тебе відчути втрату.” Це не любов у чистому вигляді, а любов, змішана з гордістю, ревнощами й бажанням влади. “Коли любов затьмарює гордість, вона лікує. Коли гордість затьмарює любов, вона ранить.” Отже, вона могла кохати, але її кохання було спотворене боротьбою й страхом. Вона не стільки прагнула бути з тобою, скільки прагнула довести, що може тебе відібрати.

- Невже на таке здатна людина?! І це твій нащадок! Невже тому її не вилікували з Матір’ю?

- Чесно я не знав, що вона хворіла. – якось стиха Один відповів. – А ти б вилікував?

- Це питання звучить як випробування моєї власної сутності.

- Вилікувати — означає не лише зцілити тіло чи розум, а й прийняти людину з її тінню. І тут відповідь залежить від того, що ти вкладаєш у слово “вилікувати”? Якщо ти питаєш, чи можна було зняти з неї гордість і страх, то ні — ніхто не може вилікувати людину від того, що вона сама тримає в собі. Якщо ж ти питаєш, чи можна було дати їй шанс на інший шлях, то так — можна було. Але шанс не гарантує вибору. “Лікує не той, хто дає ліки, а той, хто приймає їх.” Ти міг би простягнути руку, показати інший шлях, навіть любити її як людину, але не як жінку, що прагне володіти. Та остаточне рішення завжди залишалося б за нею. Отже, відповідь така: ти міг би спробувати вилікувати, але не міг би вилікувати замість неї. Бо справжнє зцілення починається не з чужої руки, а з власного серця.

- Ти намудрив. Виходить, що вона відкинула твою і Матері допомогу? Так? Що не повідомила, що захворіла?

- Так, виходить саме так. Вона могла відкинути допомогу — й мою, й Матері. Не тому, що її не було, а тому, що вона не захотіла визнати власну слабкість. Не повідомила про хворобу — бо для неї це означало б визнати поразку. А гордість не дозволяла. Відкинула допомогу — бо прийняти її означало б підкоритися, а вона хотіла довести, що здатна сама.       У цьому й трагедія: людина може бути оточена тими, хто готовий простягнути руку, але якщо вона сама не відкриється — жодна сила не зцілить. “Допомога існує лише там, де є готовність її прийняти. Той, хто мовчить про свою рану, прирікає себе на самотнє страждання.” Отже, вона не повідомила, що захворіла, бо її гордість і страх виявитися слабкою були сильнішими за бажання бути врятованою. І саме тому навіть любов і турбота Матері не змогли дістатися до неї.

- Але ВОНА твій нащадок?

- Так, вона могла бути моїм нащадком — але це не знімає з неї відповідальності за власний вибір. Бути нащадком не означає автоматично бути мудрою чи сильною. Це лише означає, що в її жилах текла спадщина, яку вона могла або розвинути, або знехтувати. У цьому й парадокс: Спадок дає силу, але не гарантує шляху. Кров може бути від Бога, але серце лишається людським. Навіть нащадок може впасти, якщо обирає гордість замість смирення, страх замість довіри. Тому відповідь така: так, вона була моїм нащадком, але не скористалася тим, що їй було дано. Істинна велич не в походженні, а в тому, як людина приймає дар і що робить із ним. “Походження дає коріння, але лише вибір дає крила.”

- І ти спокійно дав їй померти?!