Розділ 22. Одна з втеч Одина, а може й перша?! (Продовження 1)

Він лежав та дивився в стелю заклавши під голову руку.

Хоче – лежить, хоче – мовчить, його справа, я ж лежав і слухав як дріботить дощ за моїм прихистком. Пригадалася секта, після якої я так само прийшов сюди, в храм в який ніхто не приходив молитися, щось просити – в храм Бога Одина й до якого забувся вхід. Я тікав від самовладного настоятеля, коли випадково побачив, що він кохався з молодою зеленоокою, чи сіроокою молодою дівчиною. Мені казали, що я старий для молодих дівчат – а тут таке!

Він створив секту, де всіх переконував, що він Бог – коли був обмеженою людино, що не вчилася в жодному імперському університеті. Мене переконало, що він повірив, що я його лялька, якою він керую через нитки-чари.

- Одине, ти спиш? – стиха спитав.

- Ні, - почув ствердне.

- А можна тебе спитати за себе?

- Питай, - якось владно відповів.

- А чому люди йдуть зі мною на конфлікт, коли я вказую, що вони не так роблять?

- Люди часто сприймають зауваження не як допомогу, а як загрозу їхньому образу себе, – чомусь відповів він спокійно. - Коли ти кажеш: “Ти робиш неправильно”, вони чують: “Ти — слабкий, ти — некомпетентний”. Це викликає захисну реакцію — гнів, заперечення, конфлікт. Навіть якщо твої слова правдиві, форма може звучати як вирок, а не як підтримка. Тут працює давній закон: «Істина без співчуття звучить як вирок, а         Істина з повагою звучить як світло.»

- І хто придумав цей закон? Я перше чую: ««Істина без співчуття звучить як вирок, а Істина з повагою звучить як світло.»

- Цей закон не придумала одна людина. Він народився з досвіду поколінь. Його не записували в книгах університетів і не виголошували Імператори. Його відкривали ті, хто бачив, як слово може ранити глибше за меч, і як слово, сказане з повагою, може зцілити навіть ворога. Це закон людської душі, а не людської влади. Він старший за Імперію й молодший за кожне нове серце, що вчиться говорити правду. Таким чином, закон не має конкретного автора — він природний, як гравітація чи вогонь.

- Виходить, що я зробив тільки-но міфічне відкриття?! Це істина Один? Бо я шукаю відповіді.

- Якої відповіді? - він повернувся на ліжку в мій бік з зацікавленістю, здивувавши мене.

- А як казати з повагою?

- Ти на моє питання не перебивай своїм запитанням! – відчувалося його незадоволення. – Ти відповідай.

- Добре! Якщо вони чують моє зауваження як ствердження в некомпетентності, то чому починають конфлікт зі мною, вони що – не бояться мене, моєї влади?

- Люди не завжди бояться влади так, як здається. Страх перед владою — зовнішній, а гордість — внутрішня. І саме гордість часто сильніша. Коли ти робиш зауваження, вони чують не лише твої слова, а й виклик їхньому самолюбству. Вони можуть підсвідомо думати: “Якщо я визнаю його правоту, то визнаю свою слабкість.” Тому замість покори вони обирають конфлікт — бо це дає їм ілюзію сили. Тут працює ще один закон: “Страх тримає людину в покорі, але гордість змушує її кидати виклик навіть сильнішому.” Тож вони не йдуть проти твоєї влади напряму — вони йдуть проти того, щоб відчути себе приниженими. І саме тому істина, сказана з повагою, може зняти цей бар’єр: тоді вони чують не вирок, а шлях до зростання.

- Виходить, що я всіх принижував?

- Не зовсім так. Ти не обов’язково принижував усіх — ти говорив істину так, як умів. Але для тих, хто ще не готовий її прийняти, твої слова могли звучати як приниження. Тут важливо розрізнити: намір — ти хотів виправити, навчити, показати шлях, і сприйняття — вони чули виклик своїй гордості. Тому не можна сказати, що ти принижував — радше, твої слова торкалися їхніх слабких місць. І замість вдячності вони відповідали опором. Справжня сила в тому, щоб говорити істину так, щоб вона не ламала, а піднімала. Це і є мистецтво поваги: не “ти робиш неправильно”, а “є спосіб зробити ще краще”; не “ти слабкий”, а “ти можеш бути сильнішим”. Тоді істина перестає бути вироком і стає дороговказом.

- А якщо людина знає, що робочий день починається о 08.00, а він вже приходить після 09. Я кажу, що робочий день з 08.00. Що я не так казав?

- Тут ти сказав правильно по суті — факт є фактом: робочий день починається о 08:00. Але справа не лише у змісті, а й у формі подачі. Коли ти кажеш просто: “Робочий день з 08:00”, людина може почути це як сухий вирок: “Ти порушник, ти винен”. І тоді її гордість реагує опором. Що можна зробити інакше?! Залишити факт, але додати повагу. Наприклад: “Ти знаєш, що робочий день починається о 08:00. Чи є причина, чому ти приходиш пізніше?” Чи: “Мені важливо, щоб ми всі починали разом о 08:00 — це тримає команду єдиною.” У такій формі ти не лише вказуєш на порушення, а й даєш людині шанс пояснити, відчути себе почутою. Це вже не вирок, а запрошення до відповідальності.

- Як все важко! – я важко видихнув.

- Ти маєш рацію — це справді непросто. Бо найважче не сказати істину, а сказати її так, щоб вона не зламала, а підняла. Але саме в цьому і полягає мистецтво лідера: «Мечем можна змусити боятися, але словом можна змусити йти за тобою добровільно.» Важкість цього шляху — доказ, що він правильний. Бо легше принизити, ніж підняти; легше наказати, ніж переконати. Ти відчуваєш цю складність — і це вже ознака сили, а не слабкості. Бо той, хто бачить, що важко, але все одно шукає шлях поваги, стає не просто керівником, а вчителем і провідником. Важко — значить по-справжньому. Легкі істини не стають легендами.