Розділ 21. Депресія. (продовження 1)

Мені наснилася зеленоока дівчина. Чому дівчина, а не жінка?

Ну, не знаю!

Вона була набагато молодша від мене, селянка, з типової багатідної родини, де після смерті її матері батько узяв нову жінку. Я більше про неї не знав, як і вона знала, що я з їх храму. І вона добре бачила, що я виконую роль слуги Бога Одина, але міг одяг видавав і те, що не давав обітницю целібату. В храм, де я тоді жив, приходили віруючи до настоятеля, що вів служби богам на прохання й селян, й ремісників, й всіх тих, що просили допомоги.

Настоятель надав мені-приблуді прихисток в храмі, як давав роботу, з часом узявши угору та заваливши роботою. Спочатку я радів, що знайшов нове зайняття, що відрізнялося від попереднього, й від якої я втік. Але він непомітно мене завантажив так роботою, що моя депресія все більше ставала для мене обтяжливою. Й я вже ходив в полоні думок про радість власної смерті. В голові виринали слова, про критику в гордині, що я вважаю себе вище за оточення. Мені нічого не хотілося, нічого не приносило радості. Я всередині злився на настоятеля, що змушував мене багато робити, але чомусь не приходила думка його покинути.

Я допомагав людям потрапити в громаду, що організувалася навколо цього настоятеля. Спостерігаючи зі сторони розумів, що він виконував добру організаційну роботу в громаді.

Думаю, що мені подобалося, що мені відвели якусь певну роль в загальному житті громади, не спитавши моєї згоди, гадаючи, що я без них не виживу.

Так, я не розумів, що діється навколо мене, як переді мною з’являється їжа, всі виконували якусь свою важку роботу. Й настоятель довго перебирав роботи для мене, поки не зневірився в мені, та залишив стару роботу. Але треба було домовлятися з Імперським Легіоном про пропуск людей до громади, й якось він довірив мені цю роботу.

Люди доходили всі! Що дивувало всіх.

Але, скажіть, як легіонер не пропустить Імператора з супроводжуючим?!

Зрозуміло, що пропустить, бо він знав, що Імператор на місці, для недопущення деморалізації ніхто простим легіонерам не сказав, що я зник.

Він бачив мій знак і в поклоні пропускав.

А мій опікуваний дивувався чуду, що простий злидень має таку повагу. Мені завжди було цікаво, що ж думали ті нещасні, що тікали від війни в громаду цього настоятеля, про мені в такі моменти? Я не міг цього відчути, але й боявся спитати.

І цю молоду дівчину з сільської громади я вів в товаристві двох молодих красенів і старого. Всі троє освідчилися їй в кохані. Дивився на тих молодих хлопців та заздрів красі та молодості. Я багато відповідав на їх питання, спостерігаючи в їх очах якесь небачене до цього захоплення від того, що був наближений до настоятеля. Ніде я не обмовився, що я є Імператором. Я був людиною настоятеля, як і виконував його вказівки!

Вже при першому патрулі Легіону в них з’явилася якесь обожнення, що переросло в постійне зверненням про допомогу, немов вони малі хлопчаки, а я їх рідний батько. Старий ставився зверхньо, я думав, що він був впевнений, що настоятель навернув в свою віру легіонерів, що так поважно ставилися до його представника.

І ось ми стояли в гурті тих, яких тільки після перевірки пропускали на другий берег річки через міст. Я одразу підійшов до старшого, що був представником Імперії до охорони мосту. І поки я спілкувався, бо він мене впізнав та з захопленням дивився на мене, що Імператор так просто з ним спілкується, моїх двох молодих хлопців відвели в бік. Я пішов за ними, рекрутери не впізнали мене, але спостерігаючи захоплений погляд на мені імператорського чиновника відповіли з повагою, що цих здорових селян забирають до Легіону, що це рішення якраз мого співбесідника.

- Ці хлопці зі мною, вони мої, - з незадоволенням, повернувшись до чиновника, сказав я, - і підуть зі мною далі!

Рекрутери, що й до цього були незадоволенні тим, як ідуть їх справи по набору нових легіонерів, і ще більше осунулися, почувши від імперського чиновника розпорядження відпустити хлопців в моє розпорядження.

І я вперше відчув, що вона дивиться на мене. Обернувся. Подився на неї – вона дивилася на мене з зацікавленістю. До цього повна зневага, та зневага, що читалася в очах всіх жінок, що я бачив після втечі з палацу. І тут якась зацікавленість.

Тоді вона мала сірі очі! Вперше її чимось зацікавив.