Розділ 20. Мороз Півночі.

Ви думаєте – я зайву хвилинку спав, як думав?

Ні!

Я не зміг займатися тільки сном на СВОБОДІ!

А Ви зможете спати – коли ріки течуть червоного кольору від людської крові?

І я не зміг!

Я віддав 10 кілограм золота, як було домовлено, але не зміг стулити свої віки більше ніж на 8 годин в краю, де людське життя стало нічого не варте, коли кожен, хто був ображений, вважав, що кривдника сам Бог Один дозволив вбити!

А кожна людина мріяла, плекала надію, навіть останній нелюд, що за собою залишив незлічену кількість обірваних життів, про щось наївне.

Але…

Оце але мені не дало заснути!

Я був Сівериком, й залишився Сівериком – малим Півночі! І з першим подихом Свободи – переді мною вже постала особистість, що мала надію на справедливість в Півночі, що захистить його!

І в першу чергу ЙОГО!

ЙОГО Величність – ОСОБИСТІСТЬ!

Але ж я людина! Зі своїми недоліками!

І я нагадав цьому скрюченому від важкої долі селянину, що я людина така ж як він.

Чи розумів Він, що ми рівні?

Ні!

Як же йому пояснити, що я не вище його?

Як пояснити, що я так же, як він зморююсь?

Як?

Що у мене, як і в нього, дві ноги, дві руки, одна голова!

Ти ж зрадів словам чоловіка Олени, що ми рівні!

Так чому – ти прийшов до мене?

Ми ж рівні!

Я так і сказав йому, прямо в очі.

…

Він стояв і мняв свій одяг.

Він не знав, що мені відповісти!

Уявіть!

Мені хотілось накричати на нього, відчути радість моменту, що цей селянин, раніше валував, що шляхта жирує на його горбу.

Але його мняння дешевого сірого полотняного одягу подіяло як чари – я встав, намацав меча, та не торгуючись за ціну своїх послуг – пішов звільняти його дочку та жінку.

Ніколи не розумів цих чар – чому ми, шляхта, ставили своє життя та здоров’я на терези ДОЛІ заради житті тих, що нас люто ненавиділи та забував, що їх кусень хліба здобрений нашим каліцтвом і смертями, ненародженими нашим дітьми.

Я як зачарований пішов, не дивлячись на свою змореність, на бажання послати з їх справедливістю подалі.

Я знав – я Північ!

Та Північ, що оспівана в легендах!

Та Північ, що будує Імперії!

І та, що Імперії знищує?

В якої крові тече жертовність!

І заради кого?

Оцього невдячного селянина, що бажає жирувати, не знаючи, що таке ризикувати найціннішим – власним життям і здоров’ям, і який вважає, що його незначне нездужання важливіше відсутності, після січі, якоїсь частини тіла.

Чи я виказав це йому?

Ні!

Я волів вмерти! Я мрів закінчення своїх страждань, що викликані догмами церкви, що вкарбовані з дитинства.

Ці помилки розуміють пізніше!

Після років життя! Після злиднів в Дружині схожого на жінку Імператора, в Легіоні. Коли твоя жертовність не сплачується – коли такий селянин, що мняв свого одягу, мав більше однієї дитини, а ти жодної. Коли ти не знав кохання, я він знав!

Я почав чути в голові бубен жреця Півночі!

Я почав чути вовка, що відкинувши вгору голову в незрозумілому для серва заклику!

Мене трясло від слів цього раба – в Священному екстазі крові.

Я бажав зануритися в кров того, що викрав жінок цього раба!

Так!

Я волів крові!

Не золота за послуги, ні харчів – а крові того, що вирішив, що може ігнорувати суспільні норми.

Мої ніздрі надуватися та спадали! Я чув вий свої зграї – своїх вовків, що стали на захист в далекі-далекі часи отар овець. Вже не чув бідного селянина, що нічого не мав за мою роботу – я йшов, продираючись через хащі в бажані крові.

Ці очі!

Очі хлопів, що знехтували життя, були наповненні первинним життям! Ці очі недовго відчували страх – мертвий не в змозі нічого відчувати!

А їх матері плекали мрії, надії, що вони стануть надійним опертям в їх житті!

Мати далі жили…

Без надії…

Яку я обірвав…

На прохання селянина, що боявся всього!

Я обміняв життя двох жінок – на життя кількох молодих хлопців!

Якби зараз Один мене спитав, звертаючись до мого розуму, а не емоцій, чи варто обміняти життя цих молодих хлопців на життя жінок, що ніколи не подарують мені кохання.

Я б сказав, що неварто.

Але моя кров еліти Півночі не знає голосу розуму, вона жадає крові помсти!

І я скупався в крові цих красенів!

Я бачив страх молодої дівчини, ще дитини, яка побачила справжнє обличчя Півночі! Але стара селянка раділа голій моїй статурі, що омивалася в крові тих, що ґвалтували її молоду дочку – вона знала, що життя ЧОРНЕ, що тут до блювотиння важко жити, що справедливість має моє обличчя – жорстокості до тих, що відкрили по незнанню скриню, що тримала справжню Північ в покорі.

І ця моя натура вийшла на свободу. Вони самі збили замки з буцегарні, що заточила страшну природу Севериків.

Вона воліла крові!

І до мене йшли ті, що не могли захистити себе, вважаючи, що я не зло, а зло ті, що вибили двері в їх житло, що роками будувалося, в якому було те, що по крихтам збиралося.

І день, і ніч – моя натура не могла насититися, а ображені все йшли та йшли до мене, повернути свою дочку.

Нікого не цікавили ті приховані на урочистий день кусень матерії, що для них був дорогий, ні забрані кури, гуси, свиня, корова – всі молили страшного демона Півночі повернути його улюблену дочку, що не було єдиною дитино.

І демон Півночі біг по промерзлій землі в пошуках іноді смерті єдиного сина заради цих дивних бажань безвольних чоловіків, і обривав життя останньої надії жінки, але яка вже не була молодою, яка зі смертю цього хлопця вже не мала сенсу життя!

Чи думав я розумом?

Ні!

Це якісь давні чари, про які всі забули, й які прокинулись в часи, коли смерть була буденністю!