Розділ 19. Щур. (закінчення розділу про щура)

Я знов тікав від усіх, бо був в полоні хибних уявлень про свої бажання – відіспатися та відпочити від усього.

Спати, спати та ще раз спати!

Встати, сходити до вітру та до ліжка, нехай й в холодному схроні, але в ліжко.

Я йшов за провідником, що мене уводив від цивілізованого світу – від Богів, від їх контролю, від їх технологій, від їх можливостей, від їх шантажу, від їх комфорту – НА СВОБОДУ!

Я залишив мати на милість Богів. Я вірив їм, не розчарувався в Богах – мені стало важко дихати, немов задихався перебуваючи серед них.

Матері запропонував втекти зі мною, але, нажаль, ми один одного не зрозуміли – вона звикла жити в тіні когось!

Я ж ні!

Мені не треба – каміння, золота, срібла та іншого непотрібного для життя людини мотлоху, хоч і рідкого в природі! Все воно зайве для щастя, хоч бідняки вірили, що маючи їх стануть щасливими! Я волів вільно висловлювати свої думки та діяти в відповідності до обставин навколишнього середовища, а не під здатності когось продавити свою волю! Як я же ЗАМОРИВСЯ прогинатися під чужу ВОЛЮ! Я бачив як народжується маразм старих, що мали змалечку за собою корисну рису продавлювати свою ВОЛЮ, не дивлячись ні на що! Вони ставали тиранами, бо всіх здатних заперечити їх ВОЛІ – вони позбавилися за довгі роки перебування при владі.

Я ходів сказати – «Боже», але вчасно пригадав, що й на Одина маю образу, за те, що не слухав мене, що ми втратили здатність один одного розуміти.

Але я заморився дуже-дуже від Янголя! Він якраз і був тим успішним чиновником, що міг домогтися від усіх виконання свої розпоряджень і який мріяв через заміжжя Лагерти зі мною узяти повний контроль над мною!

Але він не розумів, що я не волів такого щастя! Свого щастя я, знав, не здобуду на нещасті коханої людини!

І я втік на п’янкий подих Свободи!

Мені хотілося дихати, дихати та дихати цим солодким повітрям!

Як і пити солодку воду!

Золото не обтяжувало – я знав, що це ціна за Свобода та якого позбавлюся, але яке треба донести до кінця мого проплаченого шляху!

Погода немов була зі мною однієї думки – нічна волога учорашнього теплого зимового вечора Несвободи, ще в таборі Одина, вже вночі почала осідати на гілки дерев лісу морозною білою красою! І вже хмари розійшлися та виглянув повний та світлий місяць, що осяявся все навкруги справжнім сріблом. І ноги вже не тягнули за собою болото розкислої землі, - а стаючи на тверду промерзаючу землю йшли легкими кроками. Повітря через мороз, що йшов назустріч мені, ставало все сухіше та приємніше для мого дихання.

Хто ж знав, що я йду назустріч великому морозу, що вже здалося відлизі до кінця березня?!

Від приємної думки, що я завалюся спати, ставало млосно на душі! Я уявляв, що на протязі трьох днів буду тільки спати. Їсти не хотілося. Я вже колись подібне проходив, та не один раз, коли починалися іспити, коли були всі здані курсові роботи, я приходив і падав обличчям в ліжко одразу засинаючи. Ввечері, коли вставав до вітру, я відсовував Олену в сторону з її вимогами повечеряти, перевдягався в домашній одяг і знов лягав спати. Олена ще стукотіла в мої двері з вимогою поїсти, але я засинав з почуттям виконаної роботи. Знов на ранок я відсовував Олена в бік, що злилася, що другий день не їв. Мені нічого не цікавило, крім сну. І тільки на третій день я снідав, і то тому, що завтра йти на іспит! В цей день, я тільки снідав та знов до обіду провалювався в бажаний сон-дрімоту з солодкими снами, де Олена-кохана пригорталася поспати в моїх обіймах, а не змушувати мене щось робити. І вже в обід сідав та повільно жував без смаку їжу, Олена виказувала мені, що я прикидаюся хворим. Я ж сам не розумів, чому хворію в вихідні та в дні зробленої роботи? Вже далі ображено святковий одяг прасував для завтрашнього іспиту.

І мені пригадалася легенда про Північ, що прихід їх ознаменує спочатку прихід великих морозів, що будуть йти попереду цього народу.

Не півницького – а Півночі!

Бо півницькі – це ті, що скорилися Півночі

БОЖЕ, я з не знав, що МОРОЗ вже пішов переді мною!!!!!!!!!!!!!!