Розділ 19. Щур. (продовження 3)

Отаке от наше життя, а відчуття, що існуєш! Хотілося би вірити, що їх помилок заменьше від моїх, бо зрозуміло, що я припускаюся помилок!

Але це я зараз Імператор!

Чи не Імператор?

Може в чужих руках я лялька?

І все більше я приходив до цієї думки. Я б не побажав цього життя будь-кому!

Це не нудьга.

А щось інше.

Так, я в безпеці! Так, на словах, що вголос промовляються, я Імператор!

Але не я провожу політику, а інші., про яких ніхто не знає, окрім мене. Та ще вони мене звинувачують в відсутності з мого боку ініціативи, їх ініціативи! Дивна їхня поведінка, коли доволі неприємно зупиняють мої перші кроки. Мене травмував їх егоїзм, коли себе вбачали геніями, а мої, особисті, ідеї та дії виказувалися як небаченої дурості.

Мені набридло скиглити по вечорам в теплому ліжку – мені хотілось бути особою, іноді голодною, змерзлою – але особистістю, як повстанці, яких беруть до уваги.

Але повстанців я дико ненавидів, навіть не розуміючи чому?

Я підвівся аби почати збиратися в дорогу, але…

Я пішов до храму.

Олена одразу мені відповіла.

У мене не було сумніву, що це вона!

Відчував, знав і розумів, що це вона!

Я не міг їй сказати правду, що волію покинути Одина, бо знав, що через зв’язок його я з нею спілкуюся.

Так, мої марення, що деякі високопосадовці в цієї Імперії називають видіння, - підтвердилися! Вона мала старшого сина, доньку, була жінкою ватажка повстанців.

Не розумів я багатьох речей – для чого вона мені така?

В нашій розмові я не відійшов від нашої старої манери спілкування, й думаю, у неї склалося враження, що я її кохаю, але ці двоє дітей вбило моє бажання бути з нею. Вона залишалася людиною з якою я продовжував довгу розмову, яка ще й приносила задоволення, але не більше. Я вже давно не любив своїх промов, після яких у мене залишається відчуття провини, оскільки опоненти лізли категорично заперечувати мої слова. Я піддавався на їх валування та впевненість в правоті, потім лежачі в ліжку та картаючи, що промовив таку дурню. Це ж так було зрозуміло, бо в голові були їх незадоволення! Я переймався їх незадоволенням, вже по кінцю розмові вірячи в їх правоту та свою недолугість.

А от свої слова, доводи, я чомусь відкидав, а їх було записано.

Як же було дивно через декілька років потрапляти на них і читати?!

Як же я був з ними згоден, з словами вимовленими та записаними декілька років тому!

Це що виходить, що люди не помічають своїх помилок? Чи їх егоїзм готовий довести мене до голодної смерті, не розуміючи, що я такі ж рівні маю з ними права?

Але я тим словам вірив! Я перечитував і перечитував, і погоджувався.

Хай Бог Один й Алла вірять, що я кохаю Олену, що заради пустопорожнього спілкування з нею – буду їм вдячний та при них лялькою!

Ходив спілкуватися до кімнати молитов, аби Боги не запідозрили того, що я хочу втекти, збираюся та чекаючи нагоди.

- Кирило, допоможить, - кинувся він на мене на зустріч, що дружинник був змушений відштовхнути його, - Горе у мене, тільки Ви можете мені допомогти.

Він ревів, прикриваючи обличчя руками. Я все ще думав, молодець, добре грає, й мені цікаво, яку причину він вигадав, щоб дістатися до мене.

- Що там у тебе? Говори, - вже я відштовхнув дружинника.

- Земляки передали мені, що моя дружина вмирає, люди кажуть, що тільки Ви можете мені допомогти, щоб я звернувся до Вас, бо ви мені так багато разів допомагали.

Він витримав театральну паузу, як яку зараз люблять, аби стисло серце в співчутті, та продовжив:

- Я не можу дістатись до себе, бо між нами з дружиною півницькі, Люди кажуть, Ви можете рухатися по повітрю. Я вірю, Ви зможете мені допомогти.

- Я не можу тебе перенести по повітрю.

Потім він заревів в плачу ще більше. Я звернувся до всіх:

- Думаю, що я можу побути приватно з ним, Ви розумієте, що мені потрібно заспокоїти свого старого підданого, що був слугою в моїх батьків.

Почет поважливо та розчулившись кивнув на згоду.

- Василю, правильно мене зрозумійте, я не можу Вам допомогти, Ви знаєте, скільки людей вмирають?! - я забрав його від зайвих вух.

- Кирило, чому Ви хотіли мене бачити?

- Ми повертаємось на стару роботу, я знову наймаю Вас. Мені потрібно вийти з замку, поки я перебуваю під наглядом Одина, я навіть не можу вільно бачитися з Вами.

- Я спробую, бо вже один раз вийшло.

- Це все, я сподіваюся на тебе. Я заплачу, коли виберуся.