Розділ 19. Щур. (продовження 2, з помилками, із-за відсутності часу на виправлення)

Я постукав по дверях, аби зайти до Одина, й відкривши двері спитав:

- Один, можна до тебе?

- А, Кириле, чого ти, ми ж не домовлялися! Відпочивай.

- Та мені треба поговорити. Важлива розмова.

- Яка така важлива розмова, все йде гаразд?! – він був здивований.

Бачачи його здивування та небажання щось обгорювати я таки зайшов до нього. Вмостився зручніше, бо налаштовувався на довгу розмову.

- Кириле, що незроміло, я ж все пояснив, все обговорили!

- Ні, не все!

- Тобто, не все!

Я не знав як продовжити, але було треба висловити моє незадоволення, що я схиляюся вийти з цього діла, з Імператора. Мені захотілося простого людського щастя! Я хочу мати самоту, Життя мені довело, що для мого щастя треба не так вже багато – мало їжі, простої їжі, що своєю малою кількістю вже смачна, а не вишукані наїдки, що на бенкетах ти повинен силою в себе запихати в великій кількості; тепле житло, а мале помешкання легко протопити; та й одяг не мав для мене великої цінності, окрім того як зручним повинне бути.

І як це йому пояснити?

Що мені не треба всього цього, тим більше, що нікому це передати, - я не мав ні сина, ні дочки!

- Один, я не розумію що навколо мене відбувається.

- А що тут незрозумілого, процес налаштований так, що тобі не треба втручатися.

- Ви впевненні?

- Впевнений!

- А я не впевнений.

- Кириле, я тебе розумію, що робиться за тебе, й у мене з’явилася підозра…

- що мене якось використовують.

Він засміявся:

- Що з тебе можна узяти?

- Наприклад, прикриватися мною, щоб все потім спихнути на мене.

- Ти дурень!

- Одни, чому ми не можемо серйозно побалакати?

- А я з тобою завжди серйозно, до речі завжди.

- Я хочу щоб бралися до уваги мої бажання.

- Не сміши! Ти бісишся з жиру, ти зараз в самому кращому стані, в порівнянні з усіма, що мешкають в Імперії. Ти Імператор! – він з таким емоційним піднесенням це сказав, що у мене пропало бажання з ним розмовляти, бо не відчув розуміння мене.

Я мовчав і дивився на пильно на нього, докладаючи зусилля зрозуміти – як же йому пояснити.

І розумів, що він не хоче мене почути.

- Лагерта заручилася.

- Так.

- І для чого Ви морочити мені голову?

- Я?

- А хто?

- Ти.

- Не зрозумів?

- Це я не розумію, чого ти наївно думаєш, що Лагерта вийде за тебе заміж?!

- Стій, стій! Чому всі мовчать, не заперечують.

- А тут ти постій! Ти казав, що хочеш керувати усім процесом. Ми дали тобі таку можливість. І вже тобі не подобається те, що ніхто тобі не кажуть: «Кириле, Лагерта з іншого кохає!» Ні, ми не дивимося на бажання інших, ми хочемо й тому воно буде по моєму!

У мене від цих слів похололо в середині, й я стиха спробував заперечити:

- Я боюся, що в різниця в роках є важливою причиною, але мене переконую Георгій Янголь.

- Але й ти сам, не слухаючись нікого, кажеш про одруження з Лагертою! Ти ж повинен розуміти, що багато робиш помилок, що я уберігаю тебе від них, але ти заходиш до мене вкотре та починаєш розмову про більше повноважень. Всі мріяли б про те, що б за них робили, а він насолоджувався життям. Але ти знову й знову приходиш до мене з одним і тим же! Тобі не набридло?! Чи тобі не доходить?!

- Мені не доходить, - ствердно відповів йому. – Але не набридло. Мені не треба цього всього, я не можу цим насолоджуватися, мені важко.

- Що тобі важко?! Ти мерзнеш?

- Ні.

- Ти не доїдаєш?

- Ні.

- Чи може ти падаєш від змореності від важкої фізичної праці по 12 годин?

- Ні.

- Що важкого?

- Нічого, - відповів я, бо зрозумів, що не буде розмови.

Я пішов вважаючи, що крапка поставлена в кінці речення, чи то абзацу, а краще книги про моє Імператорство, богобоязливість та відданість законам старої Імперії.