Розділ 19. Щур.

Я насправді заморився.

Ні, не так!

Я насправді потребував відпочинку, як кажуть: «Я заморився психічно!»

Знов не так!

Ця душевна змореність довела мене до того, що при приході в свою кімнату – я падав на ліжко тай одразу засинав, не дивлячись на те, що навколо були люди. І так я спав доти – доки не наставав час вставати, що складало 9-10 годин. Кожен день дурна й та ж сама робота мене виснажувала, забирала душу так, що під вечір я ледве переставляв ноги.

У мене складалося враження, що мене не чує ні Один, ні Мати, що змушували, а точніше продавлювали своє рішення, робити мене їхнє. Я став лялькою в їх руках.

Воно й звучало,

відспівувало:

«Кирило танцював в руках Богів!»

Звично Боги думали, що мені компенсують це наданням статусу Імператора, але...

Але я схилявся до іншої думки, що Мати, чи Алла, як вона просила себе звати, й Один, були простими людьми, як і всі інші, що мені трапилися на шляху. Що вони не брали до своєї уваги мої інтереси.

І це мене зморювало бути лялькою, бо я не знав за яку нитку смикнуть в наступну мить!

Нічого я не розумів, ні їх задумів, ні мотивів!

Я немов й Імператор Імперії, а одночасно ніхто – за мене приймають рішення, мені кажуть що робити. Та й ще ця Лагерта!

В мені немов вбили здатність відкриватися почуттям, миттєвим поривам. Це була мила та чудова дівчина. Я волів бути з нею, волів забути Олену. Все складалося немов у казці – мене очікувало одруження на Лагерті, але…

… з середини гризла совість, як і гордість.

Ні!

Ну чого я не можу сформулювати думку? Я перевернувся на спину, підклав руки під голову та дивлячись на білу стелю себе спитав; «Ну чого я не можу сформулювати думку?»

Три слова мого народу, пиха, гонор та гордість, у панівного народу Імперії перекладалися як гординя.

І я заплутався.

Мене гризла з середини совість і гонор, а не совість і гординя.

Я був шляхтичом, південним шляхтичом, про яких розповідали, що мають запальний гонор.

Так гонор! Війську звитягу, силую відстоювати своє ім’я!

Я пригадав розповідь Георгія Янголя про зграю вовків, про вовчицю. Його розповідь мені здалася повною маячнею, в яку він вірив. Розумію, що він від мене щось хотів. Але ж він вірив! Я ж бачив! В нього зіниці розширилися, він був збуджений та ще підсунувся немов відчував мою прихильність.

Правда була в тому, що в зграї вовків не тільки один вовк та гарем вовчиць - а є вовки, й не тільки молоді. Я ж бачив собак, зацькованих собак, що підгинає хвіст під себе та притискає вуха показуючи повну підлеглість. Якщо використовувати аналогія Георгія – то я був зацькованим вовком в зграї, де я не був ватажком. У мене пропала впевненість, нічого не хотілось, нічого не тішило, мені не хотілось бути поруч з Лагертою, у мене пропало бажання до жінок, тільки сон та їжа приносили задоволення.

Схоже цей механізм старий настільки, що спільний і з вовками, коли тебе зацьковують, то у тебе відключається бажання на щось претендувати, коли все дістається ватажку - всі радості життя разом з вовчицями. Такий вовк отримує безпечний сон та гарантовану їжу в зграї.

А воно мені треба?