Розділ 18. (продовження 6)

Попрощавшисьь, я поспішив на зустріч зі Скьогуль. Мені ще треба було придумати поважну причину Василю, щоб він почав шукати інших потрібних мені людей.

Цей день пройшов за накатаною програмою, вже входили до іншого села, тільки легіонерів у мене забрали, сказали, що вони потрібні на облаштування табору. Я не міг дочекатися зустрічі з Василем, а поки що вирішив помовчати, не говорити нікому більше про мої сумніви. Не думаю, що Один не знає, що робить.

- Доброго вечора, Ковминден!

- Добрий вечір! Чим завдячую вашому відвідуванню?

- Я хотів би ще деяких людей знайти. Вони з місцевих. Мені їхня доля турбує, щоб з ними нічого не сталося. Я, служачи в південній провінції, їм надавав деяку допомогу, вони бажають вийти з загонів повстанців і я їм обіцяв, що вони виберуться. Вони не хочуть воювати проти Імперії, адже тепер їх родичі на нашому боці.

- Я подивлюся, чи зможу допомогти.

Цього може Ви, мої читачі, не помітили, а може я не казав, але в спадок Оми Манн я вступив, думаючи насамперед про Імперію, а не про особисті образи. Вона ж управляла майном і пересилала мені гроші на службу. Омі я писав рідко, постійно посилався на те, що службу змушений вести в віддаленій провінції, але від цього моя служба не була легкою та пустою.

Нагадаю, що кожен легіонер мав право вибрати два вихідних дні на тиждень або додати вихідні до відпустки, тим самим отримавши більшу перерву в службі. Я вибирав два дні відпочинку, -  ці вихідні були як ковток свіжого повітря, бо мені важко було керувати моїми легіонерами. Я віддавав перевагу відпочинку поза фортецею.

В найближчому селищі я знайшов співбесідника, якого думки мені були ближче, відчувалося, що він має університетську освіту. Зазвичай після довгої розмови в мене, з більшістю співрозмовниками, на душі залишався неприємний осад, але не з ним. Бувало, почнемо сперечатися в обід, оскільки наша розмова швидше нагадувала суперечку, ніж задушевне сюсюкання, а тут не помічаємо, як час вечеряти. У мене складалося відчуття, що він мене збагачує знаннями. Але все ж таки мені подобалося з ним спілкуватися тому, що я міг, казати все, що думаю, не пристосовуючись до співрозмовника, в цих пристосуваннях втрачаючи нитку розмірковувань. Дивно, але в мене склалося відчуття, що освіта виробляє терпимість до чужої думки та здатність в неї вникнути. Тоді як серед неосвічених моїх легіонерів, спостерігалася небачена завзятість і неприйняття іншого мислення, наче тільки вони знали правильну точку зору. Здавалося дивним бо навіть ті, що здобули неповну університетську освіту, й то були більш відкритті до чужої думки.

І тому таких задушевних розмов з підлеглими не виходило! Бо вони дерлися до бою, злилися, що їм дістався філософ-командир, дурень рідкісний. Вони мріяли про бойові перемоги, нагороди, жили війною. Мене дивувало, вони свято вірили, що можуть швидко все покращити, як вірили на швидку перемогу якщо будуть керувати легіонами.

Тоді вдруге я захотів владу забрати до своїх рук, але, не переступивши закону, бо тоді реально я не керував легіонерами, а вони мною. В тих розмовах проснулося дивне у мене бажання робити своє, а не сліпо підкорятися наказам від вищих моїх командирів.

Мені ця спроба коштувала великих грошей, увігнавши в ще більші злидні. Мені потрібна була інформація, тільки не та, яку малював запалений розум неосвіченого легіонера, який живе примітивними інстинктами: дихати, пити, їсти, відлити, срати, спати та розмножуватися. Несучи службу в повному інформаційному вакуумі, я не міг правильно прийняти рішення. Мені як повітря потрібне було джерело цієї інформації.