Розділ 16. (продовження 3)

- Я запропонував вийти за мене заміж. Що ви пристали до мене. Не хоче вона.

- Я не можу повірити, - видно було, що Алла була зацікавлена, - Кирило, що ти їй сказав, що вона образилася?

- Та не казав він нічого образливого! - сіла поряд Лагерта. Я просто розгубилася, це так зненацька, я не могла слова підібрати. А він образився чомусь, мене відштовхує. Ви мене ображаєте, я згодна вийти за нього заміж. Куди ви так поспішаєте? Згідна я, згідна! Як йому це сказати, щоб він зрозумів.

- Ну от і добре.

Я ж сидів ображений, бо знав, що вона мене не кохає, схоже це помітила Лагерта та захотіла мене заспокоїти – коли відсапнувся від неї.

- Та, покинь Лагерта. Йому краще самому побути. Наче ти в чомусь винна, хай посумує. - І вже звертаючись до мене. - Що надувся, дівчині не дав схаменутися, наскочив як кавалерист.

Алла силоміць витягла Лагерту з храму, та чомусь не хотіла виходити, немов бажала мені щось пояснити. Чомусь не відлягло від душі, але стало так легко, ніби моє тіло стало легким, як повітря, й по тіло пішло чисте тепло. Напевно, це від того, що таки зробив, і я був радий за себе, й ще за те, що Лагерта сказала правду. Я цілий день думав про сказані нею слова про коханого.

- Лагерто!

- Що?

- У мене є питання.

- Ваша Світлість, питайте.

- А хто твій коханий?

Нам ніхто не заважав, думаю, що зі сторони всі думали, що це воркочуть голубки, а не наша дивна розмова.

- Він герой! – блиснула своїми блакитними очима ця вродлива дівчина.

- А я не герой? – образливо буркнув я.

- Він зараз приймає участь в боях. Пише, що відступають, але тому, що не вистачає стріл й далекобійних засобів.

- А я не герой? – повторив своє питання образливого.

Вона здавалося не почула мого питання:

- Каже, що не висипається, що ворога більше них, хоч погано озброєні, але їх дуже багато.

Я ж волів відкрити рота, щоб втретє вимовити своє питання, що турбувало.

- Ви? – спитала неочікувано вона.

- Я!

Зам’ялась:

- Ну, не знаю, - відчувалося, що зрозуміла сказане, почала виправдовуватися та відвела свої очі в сторону та трішки вгору, - Ви Імператор.

- Так, Імператор, - і дивився в її очі.

Вона знов поглянула в мої очі, я відчув, що узяла над собою контроль:

- Ви не воюєте… Воюєте…

- Так я воюю, чи не воюю? – тис не неї, а в самого прокидалася образа, що дуже стиснула груди так, що на очах почали навертатися сльози.

- Воюєте, - зам’ялася, - чужими руками.

- Дякую, Лагерто, за чесні слова!

Я чомусь узяв за талію обома руками, притягнув до себе її безвольне тіло та поцілував в лоб, оскільки вона була нижче мене. Вона чомусь зніяковіла, почервоніла та неочікувано опустила очі, немов була в мене закохана. А відпустив це дівоче тільце, розвернувся та образливо подався від неї геть.

А перед ніччю не міг заснути, все обміркував почуті слова Лагерти. Вона згодна за мене вийти заміж, але у неї є коханий, що воює. Мене самого дратувало, що я ніяк не відчував війну, жив мирним життям. Знав, що в Імперії справи йдуть недобре, що підтримка Одина не дає нам поки наступати. Та й ставлення Одина до мене ображало, я волів бути в центрі подій, а тільки зі сторони споглядав за подіями, коли всі щось корисне робили, а моєї думки ніхто не бажав слухати. Від мене відмахувалися, немов я ні в чому не розбирався й тільки недолугі ідеї подаю. Лагерта чесно сказала, що в обмін на подальшу долю коханого виходить заміж за мене. Пригадалась Олена та Гелібта.

Я був на місці Гелібти, Багатий та впливовий самотній молодик, що рушить пару закоханих.

Я готовий стали Гелібтою?