Розділ 15. (продовження 6)

- Боже, чому люди так не люблять простих, чітко прописаних правил поведінки, постійно просячи нових відчуттів?! – а він просто мовчки мене слухав. - Знаходячи в тому, що ведуть непередбачувано якусь душевність і навіть пишаються цим. Ось, наприклад, сержант Орфано, командир одного з відділень та якого власними руками вбив. Мій колишній прямий командир по Легіону, капітан, вимагав, що б роботи починалися з 8 ранку. Я вставав рано та до 8 години все з мого боку було готове, я в порушенні статуту сам стою на місці проведення робіт, часто за територією фортеці, наражаючи своє життя на небезпеку. Спостерігаю, як легіонери групками, полохливо наїжачившись зброєю, підходять до мене для виконання робіт. І лише відділення Орфано йде із запізненням в 2-3 годині. Запитуєш: «Що змусило запізнитися?» А відповідь отримуєш: "Іди ти!" Проковтуєш образу. У 18 всіх збираєш, щоб іти у фортецю. І той самий Орфано біжить, кричить, що я заважаю працювати, зупиняю роботи, коли ще можна працювати. Воно-то зрозуміло, у місті у нього сім'я, треба годувати. А що він отримає? Якщо працював замість 9 годин, всього тільки 6, на третину отримає менше платні. Спочатку входив у його становище, залишався з ним до темряви. А прийшовши до табору, запрошував його на розмову, щоб пояснити:

- Завдяки тобі, я тільки тим і займаюся, що працюю та сплю, немає можливості відпочити, працюю по 15 годин на день. А ці бажання працювати у мій вихідний, ти б мене пожалкував, працював би як усі, одночасно з ними.

Знаєте, що мені відповідав?

- А що тобі станеться, ти ж не працюєш як ми. Не перетрудишся, твоя робота все-одно легша за нашу. Нам не тільки треба виконувати твої накази, але попрати, утримувати обмундирування в належному стані, а й прибратися, та приготувати собі їжу.

- А що мені не треба?

…, - ступор, і довга відсутність відповіді, а потім. - Пішов нахер, ми університетів не закінчували.

Але це ще не так прикро. А справді прикро ставати, коли приїжджав капітан. Першим з ким він говорив, не зі мною, найстаршим за званням, а зі своїми стукачами.

Знаєте, цих обормотів я виявляв швидко. І знаєте, хто? Виявилося, що найбільш паршиві легіонери, що прагнули, з самого початку, до робот значно престижніших, та найагресивніші. За ними мені доводилося постійно стежити, не дай Мати, ці стукачі будуватимуть щось місцевим, то обов'язково з тих витрясуть усі їхні заощадження. За їхніми словами, місцеві розуміли, що все коштує грошей. А насправді, легіонери зобов'язувалися все робити для місцевих безкоштовно, це було обов’язком Імперії у лихоліття. Правда, я був не єдиний, хто з ними боровся, зі стукачами, але й інші легіонери їх не любили, постійно у тих текла кров із носа. Але в тих чомусь гонор не зменшувався. Та ще й Орфано їх підтримував, оминаючи мене відправляв на йому потрібні завдання.

А потім довго радився капітан з Орфано. А вже тоді приходив до мене, та вчив як мені з ними поводитися. Навчав мене, щоб я домагався поваги у Орфано, навчався спілкуватися з підлеглими.

- Що з ними панькатися, їх треба за порушення статуту карати, та до того ж суворо за статутом.

- А хто тебе витягне з поля бою? Домагайся у них поваги.

- Мені, що пропонуєте, просто компліментами сипати перед ними, як перед дівчатами, та це при тому, що вважають себе найсильнішою частиною людства?

-Так, а що ти думав. Хто тебе з поля бою витягне?

- Та Ви мене дістали зі своїм полем бою! Не бійтеся, на полі бою я собі сам дам раду, без допомоги Орфано. А ось щодо Орфано я не впевнений, що на полі бою він не втече від страху. Він тільки й здатний воювати з мирними жителями, безкрайньо їх грабувати. Ви б краще читали мої доповіді та судили, за матеріалами, що направляються мною Вам. А Ви їм підіграєте, знищуєте мої доповіді.

Той тільки на мої слова більше втискав голову в плечі, наче щур якийсь. Мене ще більше дратувало, ці вихваляння переді мною, про свої бойові подвиги, як він усіх пачками вбивав на полі бою. Я б його зрозумів, якби він виспівував перед простими легіонерами, ті любили такі перебільшені історії. А мені що? Я ж починав пильніше його розглядати, та в голові вирішувати, як з такою кволою статурою можна було це зробити, та ще, як він примудрився в бойових діях взяти участь.

З його поведінки пізніше зрозумів, Орфано йому давав гроші.

Боже, у мене чомусь останнім часом відчуття, що я став залежним від самотності?! Це знаєте, як залежність від вина, а може, залежність від гри в карти. Я це зрозумів коли довелося таємно пробиратися по Імперії, що потонула в громадянській війні. Мені завжди казали, що всім заважаю, я звик свій шматок хліба видирати, багато хто показував, що цей шматок хліба я отримую завдяки їхньому погіршенню благополуччя, що я їм роблю життя важким.

Але варто було владі впасти, зробивши мене воістину вільним, звільнивши від обмежень та умовностей, як раптом я знадобився. Присягу державі, я не порушив, ця держава самоусунулась, а присягати новій мене ніхто не просив. Роби що хочеш. Я навіть спершу злякався, що в мене забрали обмеження. Ну, якщо моя праця не потрібна більшості селян, ремісників і простих солдатів Імперії, значить можна не турбуватися та набиватися, комусь доводити необхідність мого існування. Я просто прийняв рішення йти та шукати свого призначення, так вирішив й осісти, думав, що мене ніхто не знав, думав загубитися в масі селян, сам став селянином.

Я чув висловлювання, що війну програвали завдяки бездарному керівництву офіцерів, і що вони, прості легіонери, зможуть показати приклад швидкої переможної війни. А я пам’ятаю, як від новини про початок війни всі, й легіонери, й офіцери, бігали у стані сильного захоплення. «Ну, що воюйте, моя війна скінчилася» - подумав тоді я. Тоді за переконанням мого керівництва я був злочинцем, що не гідний приймати участь в бойових діях. Щоразу, ночуючи в новому місці, я чув про безчинства легіонерів, вони після відсторонення всього офіцерського складу, ніби збожеволіли.