Розділ 15. (продовження 4)

Але це її відчуття. Для мене ж це було пекло. Здавалося, що всім помітна її неадекватність!...

Я замовк, чи скоріше зробив те, що всі жінки не люблять в чоловіках, - я шукав слова, щоб матері передати все те, через що я пройшов:

- Здавалося, що не було виходу! Всі навколо мною ображені, Гелібта, її брат Вінерпіолес, дружинники, легіонери! Всі мені щось радять, щоб я виправився, став простіше, менш вибагливішим. А вся правда, що ми відносимося до інших так, як до себе. В першу чергу я вчився вимагати від себе, а розуміючи, що це можна, вимагав від інших. Проти цього вони й повставали, оскільки до зустрічі зі мною, вони отримували похвалу за значно менший результат. Я сумнівався в своїх силах і це казав оточуючим, а Гелібта, як і Вінерпіолес, всі сумніви дивно сприймали, починали мені ними дорікати, як факт, що вже здійснився, не давши спробувати. Це інший світ – де вони отримують з меншими зусиллями та більших похвал. Немов вони в театрі, де не існують закони природи, а важливо уміти контактувати, обдурювати. Я так і не зрозумів її погляди, вонаа з легкістю усіх використовувала, хоча вся її риторика була про несправедливість.

Я не бажав розлого розповідати про службу в Дружині та Легіоні, як своє карне порання – все пішло, забулося.

- Ма, я навчився чаклуванню. Їжа смачна?

- Смачна, - схвально відповіла вона.

- Але вона й корисна.

Я почав вихвалятися своїм тілом. За що отримав схвальні її слова.

- Тільки не визначився, що я хочу. Про що мріяти.

Зміна моєї розмови її вразила, у мене був добрий настрій, хоч і зморений, коли вона була ще в полоні поганих думок і очікувань.

- Ма, ти не думай, що я все отримаю як у казці. У всього є ціна. От мені й треба вирішити, від чого відмовитися, а що важливо. Вже думав, в зв’язку з тим, що я ніякій жінці та дівчині не потрібен – почати кар’єру чаклуна.

- Ти що таке говориш, що нікому не потрібен?! – злякано відповіла.

- Вибач, тільки тобі! Землі мої розібрали добрі люди, яким це треба для банального виживання. А тут жінкам подобаються стрункі та безглузді хлопці, з обов’язковим смалінням махорки та вживанням оковитої.

- Кирило, ти помиляєшся?

- Ні, я не помиляюся. Моє життя доказ моїм словам. Олена ж одружена?

- Одружена!

- Двоє дітей?

- Двоє.

- Старший син і дочка?

- Син і дочка.

- І вона кохає чоловіка?

- Кохає.

Розмова закінчилася, немов якийсь тягар спав з душі, мені захотілося відпочити, помитися. І я пішов геть:

- Ма, відпочинь. Все добре! Я покупаюся та посплю. Нам нікуди поспішати! Нехай увесь світ почекає!

- Чого?

- Щоб всі наїлися свого гівна! – і посміхнувся на старий жарт Оми Манн.