Розділ 15. (продовження 3)

- А ти, синку, що пройшов?

Я не помітив, як впав в свої думки, з яких мати мене позвала.

- Ти кажеш, що Олена погана?!

Звично мати мовчала, вона як ніхто мене знала, і це було дивно, оскільки я її не бачив 7 років, і за цей час я кардинально змінився.

Як думав я.

Але я не змінився. У мене залишилася моя манера спілкування, свої сумніви, що мати помічала.

- А я послухав тебе й зрозумів, що Олена непогана. Гірше жінки, як Гелібта, я не знав. Вона мене звинувачувала в  насильстві, поганому поводженні, в образі. Що я використовував психологічне, фізичне, сексуальне та економічне насильства над нею. Казала, що я маніпулюю нею, що мені здається, що я все роблю правильно, адже від своєї поведінки не отримую жодної краплі задоволення і переслідую благі цілі. Я завдавав їй фізичної шкоди, оскільки використовував таку форму тиску на її психіку, що наносила емоційні втрати. Сказала, що під моїм впливом отримала серйозні наслідки: знизилась самооцінка, втратила самоповагу, появилась впевненість у власній нікчемності, виникнення патологічної тривожності, параної, депресії, суїцидальних думок та бажання нашкодити собі фізично. І от вона заявила, що їй треба обмежити спілкування зі мною, хоча я й є її чоловіком, аргументуючи що я спеціально виховую у неї почуття провини, щоб вона не чинила опір моїм маніпуляціям. Вона максимально скоротила наше спілкування, триматила мене на відстані. Не говорила про особисте, іноді ревіла в укромному кутку, встановила свої межі та захищала їх. Почала відкрито заявляти про те, що їй не подобається, навчилася говорити «ні», яке не перетворювалося ніколи на «так». І вже почала звертатися за допомогою до посередників, пояснювала їм ситуацію та спілкувалася через них, ігнорувала мене. Перестала з'ясовувати стосунки, сказав, що я не змінюся! Але Ома Манн надала мені розпоряджатися її грошима, документами та усім нерухомим майном. Дивувало, що Гелібта не звинувачувала себе, не сумнівалася в собі. Казала, що вона ні в чому не винна. Збільшила коло спілкування, аби мати опору на інші погляди на нашу ситуацію. Дала собі право і час проживати будь-які емоції, не пов'язані зі мною. У нас з’явилася повна відсутність спілкування. І вона почала звертатися до психолога. Пояснювала мені, що у батьківській сім'ї я відчув насильство, маю низьку самооцінку, яку я несвідомо намагався підвищити за рахунок приниження її, ця поведінка з дитинства прищеплювалася як норма та маю певні особливості характеру, як демонстративність, агресивність, авторитарність, невміння контролювати себе, егоїстичність. Радила перевіритися ще раз у інших людей і фахівців. Казала, що критичність до своєї поведінки у мене дуже низька, що я впевнений у своїй правоті й у тому, що мене «спровокували» та «довели». Краще аби я запитував у родичів, друзів, що їх ображає у моїх словах та діях, від чого їм буває боляче та складно. Аби я вивчив способи конструктивного прояву агресії та невдоволення, навчився говорити та озвучувати свої емоції, обговорювати проблеми з нею. І обов'язково аби я вчився робити це в момент появи труднощів, а не тоді, коли я вже фонтаную та втрачаю контроль. Найкращий варіант - звернутися до психолога, аби я розібрав свої типові способи спілкування і зрозумів, що я втрачаю контакт з іншими, чого не враховую або чого додаю занадто багато.