Розділ 15.

Я йшов до дому, до основного замку й не знав, чи зможу дійти, чи знайду матір. Бо знав, що мій мозок піддався на емоції! І нехай поки я тією кількістю ворога, що виходив мені на зустріч та мріяли мене знищити, - справлявся, але, потихеньку до мене починало доходити, що ворога тьма – незліченна кількість, що виходило стільки, скільки встигало дістатися до мене. А так їх значно більше.

І це становило загрозу!

Не їх майстерність, не їх зброя – а кількість, коли перли та перли, немов десь відкрились ворота пекла й їх мешканці все лізли на мене та лізли.

Але я знав, що вони так і про мене думали – думаючи, що це я пекельне створіння, мало того, що жило собі заможно, маючи незлічену кількість землі, одягаючись в злато та паволоки, так ще вбиває масово тих, що голодують.

Я починав охолоняти, оскільки мати не виходила на зв’язок.

Я вперше побачив прапор бунтівників на родовому храмі – як мені його описували. Але то був наш родовий прапор!

На зустріч вийшов настоятель, що виганяв колись мене з храму.

Вони вийшли з храму!

Настоятель та його паства.

Ми стали один напроти одного. Родагол показував, що блискавки готові для використання, в повній бойовій готовності.

За спинами цих бунтівників щось загуділо в храмі!

Храм Бога Одного, або Одина.

Деякі з парафіян почали оглядатися на дивний звук.

Це запустилися породжувачі.

- Ви вийшли, щоб мене не пустити в храм?

- Так!

Я розгубився від нахабства. Але натиснув. Під храмом почувся тріскіт, що почав наростати.

Я не міг оговтатися від такого нахабства. Здавалося, що я чекав.

Я ж розгубився!

В мені наростала лють!

Від відсутності страху в них та від того, що мій родовий герб хтось привласнив.

А гул і тріскіт наростав!

Ворон показав, що до мене наближалася маленька постать в чорному одязі, в дешевому одязі. Схожа на жінку. З якості зображення не розібратися хто це.

А в повітрі дивно запахло.

Постать далеко!

Але йде.

Один повідомив, що знайшов мою матір, сказав, що йде до мене, щоб я нікуди не йшов.

- Але у мене перед мною люди, що готові мене вбити.

- Не йди. Мати йде до тебе. Зараз мої вийдуть. Будь готовий.

В храмі щось розлетілось в друзки!

Але ці вороги стояло впевнено.

- Кирило тікай, поки не пізно, - впевненню та на повні груди голосно озвався до мене цей настоятель, - гнів Бога росте. Ти чуєш?

- Чую!

- Тікай поки не пізно!

- Я від чого повинен тікати?

З Храму почали виходити страховиська Одина.

- Від гніву Одина!

Я засміявся. Так, як ніколи не сміявся. Здавалося, що я не здатен так сміятися.

- Що тут смішного?

Я дав команду страховиськам «узяти під контроль».

Вони їх обійшли так, що коло навколо них замкнулося.

Вони побіліли від страху.

Я вичікував, не бажав смерті. А ті від шоку не могли нічого сказати.

Я чекав!

Довго чекав!

- Кирило, що ти чекаєш? - почув голос матері за спиною, який здавалося, за стільки років, забув, але одразу впізнав.

- Думаю.

- Що тут думати?! Вбий!

- Думаю, чого тут наш прапор?

Я задер голову та дивився на прапор. Мати стала уже поруч і не дивилася в мої очі, знаючи, що я почуваюся некомфортно коли дивляться в них.

- Це твій пришелепкуватий батько віддав його тій пройдисвітці Олені.

- Олені? – я здивовано повернувся та поглянув на неї, немов хотів прочитати щось на її обличчі, що не виказувало нічого окрім образи.

- Цей телепень відмовився від тебе, рідного сина, а своїм нащадком, після смерті Артема, оголосив Олену.

- Олена тут?

- Кирило, не шукай її. Забудь.

- Але чому?

- Вона ворог.

Я бажав сперечатися, оскільки не міг забути ту єдину, що до мене закохано пригорталася!

Чи імітувала цю закоханість?!

Пригорталася, а я, парубок, божеволів від тих дотиків й аромату її тіла!

- Вона, учепилася за нашу землю, - мати продовжувала, коли я бажав помовчати. – Я розумію, що ти її кохав. Батько твій не був моїм першим коханням. Але я ніколи йому не зрадила, прийняла рішення батьків як належить. Він був самодур. Але коли він відмовився від тебе – я не могла йому це простити. Моє серце підказувало, що ти не здатний не те що, щоб зґвалтувати, а й побити жінку.

- Але Гелібту я побив.

- Не вірю, Кирило, ти ж у мене правильний! – я почув здивування в її голосі.

- Мамо, в це важко повірити, але ця дівка спала без розбору.

- Я ж казала, що на то є причина! Ти б тільки знав, що я пережила. Оці, - вона вказала на людей, що стояли в колі страховиськ Одина, - плювали в моє обличчя.

- Брехня, - озвався настоятель, - …

Я вже нічого не чув, кров вдарила в мою голову, а обличчя запалало від люти.

- Як ти смієш так казати про княжну?! Смерд!

Я пішов в коло, страховиська розступилися.

Підійшов до цього… Гнів мене переповнював від такої зневаги, коли сказав, що княжна бреше. Якби це було так, то вже блискавка влучила в неї.

А вона стояла неушкоджена!

І мати знала, що їй брехати не можна, як одній із нащадків роду Фершобенових.

Я простягнув йому свій меч:

- Доведи свої слова. Ти ж знаєш, що тобі смерть. Тебе за законами я можу вже прирізати, як смерда. Але даю останню можливість довести свою правоту.

Той боявся, аде вихопив його з моїх рук й одразу заніс руку в ударі.

Я знов посміхнувся!

Невже він не знає, що нас, шляхту, з дитинства тренують до війни?

Меч просвистів повз мене. Я просто учепився в його горлянку. Він втратив рівновагу. Я голою рукою вдарив знизу по його горлянці.

Він захрипів, впав, учепився за горло.

Просто ногою я облегшив смерть, вдарив по голові.

Розвернувся та спокійно пішов з кола. Ще не вийшов – дав команду на смерть всім цим бунтівникам.