Я йшов до дому, до основного замку й не знав, чи зможу дійти, чи знайду матір. Бо знав, що мій мозок піддався на емоції! І нехай поки я тією кількістю ворога, що виходив мені на зустріч та мріяли мене знищити, - справлявся, але, потихеньку до мене починало доходити, що ворога тьма – незліченна кількість, що виходило стільки, скільки встигало дістатися до мене. А так їх значно більше.
І це становило загрозу!
Не їх майстерність, не їх зброя – а кількість, коли перли та перли, немов десь відкрились ворота пекла й їх мешканці все лізли на мене та лізли.
Але я знав, що вони так і про мене думали – думаючи, що це я пекельне створіння, мало того, що жило собі заможно, маючи незлічену кількість землі, одягаючись в злато та паволоки, так ще вбиває масово тих, що голодують.
Я починав охолоняти, оскільки мати не виходила на зв’язок.
Я вперше побачив прапор бунтівників на родовому храмі – як мені його описували. Але то був наш родовий прапор!
На зустріч вийшов настоятель, що виганяв колись мене з храму.
Вони вийшли з храму!
Настоятель та його паства.
Ми стали один напроти одного. Родагол показував, що блискавки готові для використання, в повній бойовій готовності.
За спинами цих бунтівників щось загуділо в храмі!
Храм Бога Одного, або Одина.
Деякі з парафіян почали оглядатися на дивний звук.
Це запустилися породжувачі.
- Ви вийшли, щоб мене не пустити в храм?
- Так!
Я розгубився від нахабства. Але натиснув. Під храмом почувся тріскіт, що почав наростати.
Я не міг оговтатися від такого нахабства. Здавалося, що я чекав.
Я ж розгубився!
В мені наростала лють!
Від відсутності страху в них та від того, що мій родовий герб хтось привласнив.
А гул і тріскіт наростав!
Ворон показав, що до мене наближалася маленька постать в чорному одязі, в дешевому одязі. Схожа на жінку. З якості зображення не розібратися хто це.
А в повітрі дивно запахло.
Постать далеко!
Але йде.
Один повідомив, що знайшов мою матір, сказав, що йде до мене, щоб я нікуди не йшов.
- Але у мене перед мною люди, що готові мене вбити.
- Не йди. Мати йде до тебе. Зараз мої вийдуть. Будь готовий.
В храмі щось розлетілось в друзки!
Але ці вороги стояло впевнено.
- Кирило тікай, поки не пізно, - впевненню та на повні груди голосно озвався до мене цей настоятель, - гнів Бога росте. Ти чуєш?
- Чую!
- Тікай поки не пізно!
- Я від чого повинен тікати?
З Храму почали виходити страховиська Одина.
- Від гніву Одина!
Я засміявся. Так, як ніколи не сміявся. Здавалося, що я не здатен так сміятися.
- Що тут смішного?
Я дав команду страховиськам «узяти під контроль».
Вони їх обійшли так, що коло навколо них замкнулося.
Вони побіліли від страху.
Я вичікував, не бажав смерті. А ті від шоку не могли нічого сказати.
Я чекав!
Довго чекав!
- Кирило, що ти чекаєш? - почув голос матері за спиною, який здавалося, за стільки років, забув, але одразу впізнав.
- Думаю.
- Що тут думати?! Вбий!
- Думаю, чого тут наш прапор?
Я задер голову та дивився на прапор. Мати стала уже поруч і не дивилася в мої очі, знаючи, що я почуваюся некомфортно коли дивляться в них.
- Це твій пришелепкуватий батько віддав його тій пройдисвітці Олені.
- Олені? – я здивовано повернувся та поглянув на неї, немов хотів прочитати щось на її обличчі, що не виказувало нічого окрім образи.
- Цей телепень відмовився від тебе, рідного сина, а своїм нащадком, після смерті Артема, оголосив Олену.
- Олена тут?
- Кирило, не шукай її. Забудь.
- Але чому?
- Вона ворог.
Я бажав сперечатися, оскільки не міг забути ту єдину, що до мене закохано пригорталася!
Чи імітувала цю закоханість?!
Пригорталася, а я, парубок, божеволів від тих дотиків й аромату її тіла!
- Вона, учепилася за нашу землю, - мати продовжувала, коли я бажав помовчати. – Я розумію, що ти її кохав. Батько твій не був моїм першим коханням. Але я ніколи йому не зрадила, прийняла рішення батьків як належить. Він був самодур. Але коли він відмовився від тебе – я не могла йому це простити. Моє серце підказувало, що ти не здатний не те що, щоб зґвалтувати, а й побити жінку.
- Але Гелібту я побив.
- Не вірю, Кирило, ти ж у мене правильний! – я почув здивування в її голосі.
- Мамо, в це важко повірити, але ця дівка спала без розбору.
- Я ж казала, що на то є причина! Ти б тільки знав, що я пережила. Оці, - вона вказала на людей, що стояли в колі страховиськ Одина, - плювали в моє обличчя.
- Брехня, - озвався настоятель, - …
Я вже нічого не чув, кров вдарила в мою голову, а обличчя запалало від люти.
- Як ти смієш так казати про княжну?! Смерд!
Я пішов в коло, страховиська розступилися.
Підійшов до цього… Гнів мене переповнював від такої зневаги, коли сказав, що княжна бреше. Якби це було так, то вже блискавка влучила в неї.
А вона стояла неушкоджена!
І мати знала, що їй брехати не можна, як одній із нащадків роду Фершобенових.
Я простягнув йому свій меч:
- Доведи свої слова. Ти ж знаєш, що тобі смерть. Тебе за законами я можу вже прирізати, як смерда. Але даю останню можливість довести свою правоту.
Той боявся, аде вихопив його з моїх рук й одразу заніс руку в ударі.
Я знов посміхнувся!
Невже він не знає, що нас, шляхту, з дитинства тренують до війни?
Меч просвистів повз мене. Я просто учепився в його горлянку. Він втратив рівновагу. Я голою рукою вдарив знизу по його горлянці.
Він захрипів, впав, учепився за горло.
Просто ногою я облегшив смерть, вдарив по голові.
Розвернувся та спокійно пішов з кола. Ще не вийшов – дав команду на смерть всім цим бунтівникам.