Розділ 14. (продовження 3)

Із-за нього довелося будувати тимчасове укриття, аби не замерзти та взнати причину нападу.

Зрозуміло, що відтягнув в хащі, подалі від людей. І замість того, щоб йти додому – я слідкував за життям цього покидька. Підкидав дрова, щоб зимовий мороз його не добив.

Він відійшов від снодійного:

- Як почуваєшся?

- Погано.

- Вибач, я не лікар, щоб ефективно лікувати, допоміг тим, чим міг.

- Дякую, що залишили в живих! А яка у мене подальша доля, Ваша Світлість?

- А я звідкіль знаю!

- Тобто?! – він і справді здивувався.

- Я не маю дару вгадувати майбутнє. Думаю, що зараз два варіанта: або виживиш, або ні. А далі мені важко уявити.

- Ваша Світлість, я про те, що Ви зі мною будете робити?

- Нічого! Ось, оклигаєш, відтягну до найближчого села, а там, вибач, покину.

- А те, що я напав?

- До речі, чого напали?

І він заткнувся.

- Чого замовк? Чого напали? Що за претензії до мене, особисто? Я ж назвався. Почув, що маєте особисті якісь образи.

- Розумієте, - він, схоже, боявся за своє житті, - Ви, шляхта, занадто маєте привілейоване становище.

Замовк, може очікував моєї реакції, а я мовчав, оскільки не почув нічого важливого. Він наважився:

- Я селянин, з найближчого села.

Я поглянув на нього уважніше, чогось він не нагадував селян, яких я пам’ятаю. Доволі не такий високий та плечистий, як ті його товариші, що я вбив. Середнього зросту. Правда, він був миршавіше, був схожим на селянина. Молодий, доволі в гарному одязі, за останньою модою. Якісь дивні селяни – красунчики!

- А твої товариші? – не стримався я.

- Мої односельчани.

- Не схожі.

- От, бачите, як Ви шляхта, - завівся емоційно він, - бажаєте нас тримати в чорному тілі!

- Я не бажаю, така дійсність, - спокійно відповів, бо не розумів, чому людина, що не доклала зусиль, повинна жити гарно.

- Наші батьки гнули спину на панича, що нічого не робив, що жив в своє задоволення.

- Так ти повстанець?

- Ні.

- А мені здавалося, що бунтівники за те ж саме борються, щоб позбавитися ярма шляхти, - я свідомо використав слово «бунтівник», замість самоназви «повстанці».

- Ні, ми самі надумали, без усяких експлуаторів, жити. Щоб не годувати нікого задарма.

- І вийшло?

- Вийде! – впевнено сказав.

- Як і мене вбити? – я посміхнувся.

- Вийде! – він ствердно знов сказав.

- Вийшло, якби не займалися маячнею.

- А це як? Знов на Вас Світлість гнути спину?

- Вчитися, експериментувати, вкладати кошти в розвиток.

- Мої батьки не настільки багаті, щоб заплатити за навчання!

- Думаю, що другий раз не раджу мені на шляху зустрічатися. Я не вважаю твої вимоги доречними, що можна прийняти до уваги. Вам точно не заплатили гроші за моє вбивство?

- Ні. Ми з хлопцями хотіли позбавитися від ще одного шляхтича.

- Так ви з ідейних міркувань?

- Так!

- Тоді ви повстанці?

- Ні, ми самі по собі. Настогидло, що ми на когось гнемо спини, а нас як скот ганяють.

- Поважаю, якщо зможете збройно відстояти це право – за старими законами буде за вами закріплене. А чим же я вам не вгодив, я ж не претендував на зверхність над вами, - збрехав я про зверхність.

- А ви, шляхта, всі однакові.

- Ну, що, бажаю успіхів! Може щось вийде. Але не забувай, що я помирати не збираюся, як і відмовлятися від своє власності.

Він щось хотів сказати, але я вказав мовчати. Він не сказав, відчув, що я тут зверхник. Вколов снодійне.