Розділ 14. (продовження 2)

Якось не придав цьому значення, оскільки я вже казав, що золото для мене стало сміттям, єдиний елемент, якому я не знайшов застосування та носив на своїй шиї. Коли прощався з Богинею Матір’ю, коли забіг наостанок, щоб повідомити, що йду додому, до батька та матері, передав цю непотрібну золоту гривню їй, як піднесення Богам, що я не відмовився від наміру їх найняти. Матір забрала, нічого не сказала, немов вона схвалила нашу співпрацю.

Але я цьому, не придав ніякого значення – просто здихався цієї безглуздої прикраси, що, навіть, нічого не значила та була мною зроблена самотужки, що далеко не дотягувала до досконалих прикрас імперських ювелірів.

Вона ж щось сказала, що Бог Один буде мене берегти в шляху та поцілувала в чоло.

Зайві жіночі емоції! У мене ж, навпаки, було враження, що ніхто тут не відчуває до мене ніяких теплих почуттів!

До чого це я?!

Як я планував дійти та знайти своїх рідних?

Довго та нудно, так як ніхто не вміє – йти скриваючись, ночувати як крадій в храмах, де набиратися сил.

А вийшло не так!

Я в храм зайшов, думав, ніким непомічений. З чорного входу, для обраних.

Ну хто думав, що війна пробудить в людях бажання повернутися до Богів?!

Зранку храм почав наповнюватися людьми. Я чув через стіну, що людей було достатньо як всередині, так і зовні. Зрозумів помилку, що досвіту треба виходити, а не так як раніше, після солодкого сну та смачного сніданку.

Я зараз снідав і втупився в монітор. Нічого не залишалося як до темряви себе чимсь зайняти. Я й спав, але однаково тільки рахівниця мій час згаювала. Знайшов список загиблих за останні роки. Дуже важко було шукати, але у мене було, випадково, багато часу на це.

Засмутився!

До речі, це останній спокійних день, як і передостання погана новина, коли далі події мали настільки стрімкий характер, що я не встигав посміхатися від задоволення. Вже соромився своїх сточених зубів, але посміхався на всі свої зуби.

В померлих були: мій батько, брат Артем з жінкою. Виходило, що в живих була тільки мати.

Запросив у Богів на зустріч з нею.

Відповіді не було.

І я просто ліг спати.

Люди допізна в храмі були. І схоже, що мене помітили, коли я з нього пішов.

Вони мене наздогнали доволі швидко. Я встиг тільки витягнути меча з піхов, як вже вони почали мене брати у кільце. Ніяких промов, тільки коротка репліка:

- Ти хто?

- Кирило Сиверик!

- Ось ти гнида і спіймалася, - та щільніше мене оточили в кільце.

- Ви хто?

- Хто треба, той і є, - пожартували один з нападників.

Якщо читач хоче читати розлогі мої подальші битви – розчарую, бо їх не було!

Все закінчилося за мить! З неба неочікувано просвистіли стріли, прицільно. Ліс наповнився миттю стогоном. Довше зайняло часу вовтузіння з ними.

- Ви хто? – я кожного питав, що не сконав одразу.

- Та пішов ти, шляхтичу! – вилаявся перший.

Добре, має гідність, і я добив його. Мені такі принципові вороги не треба.

Теж з другим, третім.

Чогось не просять пощади?

Дивно?!

Можна ж спитати, бо не знав хто вони, чого хочуть, немає ще певної образи.

І тільки один почав зі всіх сил, що залишилися, відлазити від мене, залишаючи кровавий слід. Хоче жити, пізніше розберуся. Я ж далі, та ж сама ситуація, він мені хамить, я ж добиваю! І ось він останній. Він лізе. Хоче втекти:

- Світлість, не вбивайте! – злякано попрохав з останніх сил.

- Добре, не вб’ю. А ти скажеш хто ви?

- Скажу. Не вбивайте!

- Та заспокійся, не вб’ю.

- Але всіх вбили!

- Вбив, бо зневажали мене.

Він смиконувся від мене, коли я нахилився до нього беззбройного:

- Заспокойся! Дай допоможу.

Не довіряв, відсапнувся.

Але я надав допомогу, врятував.