Якось не придав цьому значення, оскільки я вже казав, що золото для мене стало сміттям, єдиний елемент, якому я не знайшов застосування та носив на своїй шиї. Коли прощався з Богинею Матір’ю, коли забіг наостанок, щоб повідомити, що йду додому, до батька та матері, передав цю непотрібну золоту гривню їй, як піднесення Богам, що я не відмовився від наміру їх найняти. Матір забрала, нічого не сказала, немов вона схвалила нашу співпрацю.
Але я цьому, не придав ніякого значення – просто здихався цієї безглуздої прикраси, що, навіть, нічого не значила та була мною зроблена самотужки, що далеко не дотягувала до досконалих прикрас імперських ювелірів.
Вона ж щось сказала, що Бог Один буде мене берегти в шляху та поцілувала в чоло.
Зайві жіночі емоції! У мене ж, навпаки, було враження, що ніхто тут не відчуває до мене ніяких теплих почуттів!
До чого це я?!
Як я планував дійти та знайти своїх рідних?
Довго та нудно, так як ніхто не вміє – йти скриваючись, ночувати як крадій в храмах, де набиратися сил.
А вийшло не так!
Я в храм зайшов, думав, ніким непомічений. З чорного входу, для обраних.
Ну хто думав, що війна пробудить в людях бажання повернутися до Богів?!
Зранку храм почав наповнюватися людьми. Я чув через стіну, що людей було достатньо як всередині, так і зовні. Зрозумів помилку, що досвіту треба виходити, а не так як раніше, після солодкого сну та смачного сніданку.
Я зараз снідав і втупився в монітор. Нічого не залишалося як до темряви себе чимсь зайняти. Я й спав, але однаково тільки рахівниця мій час згаювала. Знайшов список загиблих за останні роки. Дуже важко було шукати, але у мене було, випадково, багато часу на це.
Засмутився!
До речі, це останній спокійних день, як і передостання погана новина, коли далі події мали настільки стрімкий характер, що я не встигав посміхатися від задоволення. Вже соромився своїх сточених зубів, але посміхався на всі свої зуби.
В померлих були: мій батько, брат Артем з жінкою. Виходило, що в живих була тільки мати.
Запросив у Богів на зустріч з нею.
Відповіді не було.
І я просто ліг спати.
Люди допізна в храмі були. І схоже, що мене помітили, коли я з нього пішов.
Вони мене наздогнали доволі швидко. Я встиг тільки витягнути меча з піхов, як вже вони почали мене брати у кільце. Ніяких промов, тільки коротка репліка:
- Ти хто?
- Кирило Сиверик!
- Ось ти гнида і спіймалася, - та щільніше мене оточили в кільце.
- Ви хто?
- Хто треба, той і є, - пожартували один з нападників.
Якщо читач хоче читати розлогі мої подальші битви – розчарую, бо їх не було!
Все закінчилося за мить! З неба неочікувано просвистіли стріли, прицільно. Ліс наповнився миттю стогоном. Довше зайняло часу вовтузіння з ними.
- Ви хто? – я кожного питав, що не сконав одразу.
- Та пішов ти, шляхтичу! – вилаявся перший.
Добре, має гідність, і я добив його. Мені такі принципові вороги не треба.
Теж з другим, третім.
Чогось не просять пощади?
Дивно?!
Можна ж спитати, бо не знав хто вони, чого хочуть, немає ще певної образи.
І тільки один почав зі всіх сил, що залишилися, відлазити від мене, залишаючи кровавий слід. Хоче жити, пізніше розберуся. Я ж далі, та ж сама ситуація, він мені хамить, я ж добиваю! І ось він останній. Він лізе. Хоче втекти:
- Світлість, не вбивайте! – злякано попрохав з останніх сил.
- Добре, не вб’ю. А ти скажеш хто ви?
- Скажу. Не вбивайте!
- Та заспокійся, не вб’ю.
- Але всіх вбили!
- Вбив, бо зневажали мене.
Він смиконувся від мене, коли я нахилився до нього беззбройного:
- Заспокойся! Дай допоможу.
Не довіряв, відсапнувся.
Але я надав допомогу, врятував.