Розділ 14. (продовження 1)

Я скидав своє невеличке майно, що вже встиг нажити, поспіхом, аби швидше вирушити.

Тому довше прощався, ніж складався.

Вирушив у зимову ніч.

Знав, що нічого не станеться зі мною, якщо уникати самого страшного звіра!

А цього страшного звіра саме простіше уникати, бо він самий галасливий, не може пройти лісом тихо. Та й ходить по стежкам і дорогам. Мені достатньо не потрапляти йому на очі та все гаразд?

Бо ця тварюка зветься людиною!

А мені від храму до храму не так вже й багато йти.

І я пішов.

Пішов насолоджуючись зимовим сухим та морозним повітрям, після задухи приміщень з хворими та пораненими.

І перше питання, що постало в моїй голові – це що, виходить, що Олена, або її чоловік служив в Легіоні, що вона отримала мою долю землі?!

«Нууууу!» - думав я, вона впевнено в Легіоні не служила. А те, що вона вийшла заміж та народила двоє дітей, не хотілося вірити. Але, якщо маячня, що мені примарилася хворому та пораненому, коли перебував в стані між смертю та життям, - правда? То все правильно!

Якби я б одружився на Олені, а не на Гелібті, то батько мені допомагав грошима би, але землі не виділив би. А на яких підставах? Я ж був би державним службовцем.

Я коли одружився з Гелібтою, то тут бажаєш, чи не бажаєш, а будь добрим сину дружиннику виділи землю. Ну не може ж одружуватися чоловік з найвпливовішою жінкою Імперії без нічого. І батько мені нарізав великий кусень, виказавши своє незадоволення, що у брата забрав. Не тільки те, що я зрадив кохання Олени, спонукало його незадоволено бурчати, а й те, що мій брат матиме менший дохід.

Але, напрочуд, мій рідний брат Артем це прийняв, хоч і образився, але сказав, що й він від жінки отримав придане, що було немалим.

Але й рід Маннів вперше отримав законну підставу володіти землями Півночі, хоч цим Манном був я.

Але то таке! Казуїстика!

«Але, стій!» - і я зупинився.

Це що виходить?

І мені сама ця ідея здалася маячнею!

Я стояв й обмірковував, і одночасно мені було страшно!

Виходить, що Гелібта знала подальшу долю Олени, а від мене приховувала?!

Я ще не вирішив, чий бік прийму. Було й з боку офіційної влади зроблено мені поганого достатньо, що можна шукати контакту з повстанцями. Але до них не лежала душа! Поки.

Просто вплинуло на мене те, що вийшов першим на розбиті легіони, а не на повстанців, підпавши під погляди тих, що розповідали. Цікаво, що б мені розказали повстанці про легіони?

Але те, що покійна Гелібта, зі своїми «друзями», причетна в розхитуванні Імперії та спонсоруванні усяких знедолених, відвертало мене від повстанців. Представник Оми мені доповідав, що сама бабуся онучці обрізала велику частину грошей, то мій батько, відчуваючи вину, віддавав увесь прибуток. Мене ще тоді здивувало, що батько не побачив, яка вона погана. Невже йому не було шкода коштів? Виходить, що співчував тій самодурниці! Цього я не міг зрозуміти, бо в Гелібті я бачив тільки недоліки, було важко співчувати.

Все, що я почув і примарилося, може виявитися правдою. Що Олена вийшла за якогось офіцера Легіону, народила двоє дітей. Її чоловік якось пов’язаний з Гелібтою, оскільки вона допомагала коштами. Він же якийсь впливовий чоловік серед повстанців, чи бунтівників. Гелібта мала такий же допуск до Богів, як і я, схоже заручилася підтримкою їх, про яку мені не кажуть. Гелібта померла та, за згодою мого батька, передала майно цьому легіонеру, оскільки я не піднявся на військові висоти, й всім офіцерам можна було передати цю долю. Доля моя прирівнювалася до першої посади в Легіоні, тобто самій нижчій. От і володіють бунтівники частиною землями Півночі. Виходить, з моїх міркувань, що цей чоловік Олени й є тим обраним. А не я!

Я ж не володію жодним клаптиком землями Півночі!

А володію землями на північ від земель мого батька.

Я розумію, що мені дісталися землі, що повністю належать бунтівникам, тому й відмовив в допомозі мені Бог Один!

Вже перебуваючи в храмі, в теплі та за смачним сніданком, у мені з’явилось бажання силою забрати землі, помститися за це принизливе життя, та завоювати кохання Лагерти!

І з цим рішення я солодко заснув!