Розділ 13. (продовження 3)

Дивне почуття!

Давно я цього не відчував!

Від нестерпності очікування хотілося покинути цю справу та змиритися з дійсністю. Я був чомусь впевнений, що мені відмовлять.

Чи це проста реакція?! Від однієї крайньої ідеї, що всі мене підтримають та будуть в захопленні, а відчувши сумнів – кинувся в іншу крайність – в зневіру, що мене ніхто не підтримає.

Так же робилася робота! Ніякого бажання, все давалося важко. Добре, що не перший день. Якось робив. Від слова «якось»!

Тому кожний перепочинок я сприймав в радість.

Просто сидів і бажав, щоб до мене ніхто не підходив, не звертався.

От тоді й відчув – як корисно не казати, коли емоції з кожним словом беруть вгору, й ти вже нездатних нікого почути; а, навпаки, емоції уходять, приходить дивний спокій і ти починаєш більше помічати.

Я не знав, скільки людей тут, в таборі для поранених і хворих, знають хто я?!

Судячи по реакції більшості – ніхто не знав! Я був для них доволі зрілим чоловіком, що є ніким. Працьовитим, привітним, дружнім – але ніким. Тобто, я не займав якось високого соціального стану. Так, просто, якийсь санітар. Не лікар, оскільки Богиня Мати вже давно організувала цей госпіталь, як і привела з собою добрих лікарів відданих Імперії. Я ж не мав таких знань, як і мої ліки не були корисні Матері, що вже давно кращі мала. Виходило, що я практично нічого не знав і не вмів. Ну знав мову Богів, знав, як користуватися рахівницею, але у них я був «оператором», а не «спеціалістом», що настільки удосконалив свою спеціалізацію, що вже інші питають поради. У мене такого не було. Мені давали будь-яке завдання, я з мінімальними розпитуванням робив. Зрозуміло, що повільніше спеціаліста, але на мене не треба витрачатися навчаючи. Просто можна дати будь-яку нагальну роботу, і змиритися з моєю швидкістю, оскільки в іншому випадку її б ніхто не зробив би.

І ось випав доволі чималенький перепочинок. Я ж сидів в стороні, упершись спиною в дерев’яну стіну та закрив очі, в розмірковуванні, а чи не піти мені з цього табору, оскільки заморився служити. До речі, всім служити, визнавати, що тут я на самому нижчому щаблю суспільства.

- Чогось я не розумію, - почув поруч розмову, але не захотів відкривати очей, щоб взнати хто поруч, - Мати тут, а кажуть, що обраний веде повстанців.

- А що тут незрозумілого! Богиня не підтримує нікого.

- Ти що здурів?! Як не Підтримує нікого?! Он вона лікує людей!

- Ото тільки, що лікує. Вона ж Богиня, їй не до розділу влади серед простих смертних.

- Ти ще скажи, що нас лікує, а освятила на владу ватажка повстанців?!

- А що, може так і є!

- Чому ти так кажеш?

- А ти що, не чув легенду.

- Чув, але тут про те, що Мати освітила ватажка повстанця?!

- Ну дивись, Північ, це землі, що належать роду Сивериків. Так?

Я вперше посміхнувся, було вже приємно чути.

- Так! – хтось ствердно сказав.

- А як перекладається назва цього роду?

- Як?

Бо й справді в часах загубилось походження назви мого роду. Я то знав, цікаво почути від аматора, як я тоді вважав. Але посміхнувся, бо розумів до чого він клонить.

- Від слова «сім», вони володіють землями, де протікають сім річок. От їх рід правильно вимовляти «Сімерці», але з часом стало всім зручно вимовляти «Сиверці», а Сиверики, це молодші серед Сиверців, про це свідчить суфікс -ик. Як от Петрик від Петра, Іваник від Івана.

Посміхнувся вже втретє та визнав, що я вперше почув правду.

- А я думав інше.

- Ото всі й помиляються. Розумієш, слова змінюються, нічого в цьому світі не залишається сталим. От і ми думаємо, що Сівер схожий на назву Північ. А це два різних слова, один в значення «сім річок», а другий «північні люди, що загартувалися в морозі». Колись люди Півночі принесли на ці землі магію…

Я чомусь не зміг стриматися та втрутився:

- Не магію, а цивілізацію, - при цьому не відкривши очей та не нахилився від стіни.

- Правильно, не магію, а цивілізацію. Боги принесли цивілізацію, як і заможне життя. Вони мали біляве волосся та блакитні очі, бо на півночі немає стільки світла, як тут. От вони – ці Боги й заснували державу Північ, що почала приваблювати всі навколишні народи своїм достатком, що з часом приєдналися.

- О, цю історію люблю!

Я ж її чув, але не думав, що після стількох раз переказувань вона може когось цікавити.

- Кажуть, що шляхта почала заздрити один одному, кожен почав вважати, що він достойній керувати цією Північчю, та воювати один проти одного. Навіть у Великих князів, нащадків першого князя, бажали силою забрати владу. Благо, що Великі князі карали бунтівників і залишали в колі цивілізації Північ. Але самі не змогли нічого вдіяти коли їх рід став збільшуватися, де вже сини почали воювати один проти одного. Чим і скористався ворог.

- А до чого тут Сиверики, як те, що Мати не підтримує нас?

- Ти не спіши, дослухай до кінця. Коли всі, з цих земель втекли від страшного ворога на північ, в безпечні ліси та болота, вони почалися зватися півницькі. Отак і втратили ми магію.

Я знов вклинився в його промову:

- Втратили не магію, а цивілізацію.

Почув в його голосі роздратування, що вдруге виправили його.

- Отак ми втратили цивілізацію, стали жити примітивно. Але Перший Імператор Скупердяй почав об’єднувати землі старої Півночі в Імперію.

- Ми це знаємо, ти ближче до діла!

- Отут і виявилося, що вже на землі Півночі сидять Сиверики.

- Та й це знаємо, що Сиверики підняли повстання проти ворога. Що вони не пішли на північ, вони зрадили Великих князів і продалися завойовнику. Але з часом почали розуміти, що ворог їх згнобить. Вони повстали та підняли свій народ проти гноблення завойовників. Пригадали, що є старший Брат, що не зрадив Півночі та зберіг віру, мову та правонаступність. Сиверики ж мову не зберегли Півночі, понабирали слів завойовника. Мова їх, і їх народу, вона споріднена півницькій, можна навіть сказати, що є діалектом півніцької, але містить багато запозичень з мов інших народів. Цей рід не чистий, змішаний, як і народ, і мова їх, якої тільки крові та слів не намішано. Але півніцьки простили їх зраду та надали допомогу в звільненні від чужинського гніту.