Розділ 12.

Цей дурний та переляканий легіонер від мене втік!

Дивна людина!

Розповідав мені постійно, який він хоробрий, скільки служив та пройшов битв, де багато його товаришів загинуло, а вірить в відверту маячню!

Але то його справа!

Він мене затримав. А втікши – він мене звільнив. І я пішов шукати нагоди реабілітуватися в Імперії.

Пішов дощ, затяжний, осінній, що потихеньку накрапав та йшов весь день.

Думаєте, я був в поганому настрої?!

Ні! Я бадьоро йшов! Не йшов, а вимаршируючи летів уперед на крилах щастя!

Та й чого бути в поганому настрої? У мене є ліки! Я знайшов – чим буду корисним! Я знав, що попереду мене чекає тільки добре!

А те, що шляхи розкисли?!

Так я йшов по стерні увздовж дороги.

Холодно?

Замерзнеш від довгого перебування, і, коли вже йдеш до чергового храму в тепло, відчуваєш дивне приємне почуття, не те від того, що скоро зігрієшся, а від того, що швидко закінчяться мої муки. А коли прийдеш у тепло, забуваєш те почуття. От якби почав описувати, коли відчуваєш це почуття, тоді точно його передав би, а так марно!

Напевно, я відчував насолоду від своїх невдач, любив себе жаліти. Це приємне почуття стискало серце, а тілом розливалося тепло. На душі з'являлося відчуття чистоти і ясності розуму, тільки тоді я міг сказати собі правду, таку як є, а в окремих випадках, коли був слухач, і йому. У мене навіть мова змінювалася, я починав говорити повільно та тихо. В незалежності від ставлення, яке співрозмовник відчував до мене до цього, він починав мені співпереживати, його не дратувала моя манера говорити, ніби на його очі опускалася якась завіса, все чудово розуміючи, що говорю, наче я його загіпнотизував. Але я в такі моменти любив побути один, рідко хто мене бачив у такому стані.

Я вже уявляв собі кар’єру лікаря.

Вже два клієнта вилікував, всі, кому я надавав медичну допомогу, вилікувалися. А це початок доброго шляху, коли не з неприємностей, а з удач.

Це окриляє!

Я розплющити очі. Зрозумів, що живий завдяки сильному болю у всьому тілі. Мене підвела стара жінка, дуже схожа на зображення Матері. І звертаючись кудись назад:

- Допоможіть мені перекласти його на вівтар.

І тут у поле мого зору потрапили злякані обличчя «старих знайомих», владний та самодурний чоловік та вродлива дівчина, що не дали мені в літню спеку скупнутися в річці. Підхопили мене та поклали на вівтар, де я поринув повністю у воду. Дивно, адже камінь був раніше без поглиблення, а зараз був наче ванна. Голова моя була під водою, наковтавшись води, я заснув міцним сном.

Прокидався періодично, мене годувала ця дивна жінка, і знову засинав. На будь-які мої спроби запитати, відповідала, що пізніше відповість, а зараз треба берегти себе, треба їсти.

Вже після 10 разів забуття, я не заснув відразу після годівлі. Хоча тіло боліло, але стало значно кращим.

Мені було цікаво, як я вижив від нападу невідомих людей. Чоловік чомусь вже привітним голосом пояснив, що повстанці спокійно пішли з-під храму, не виявляючи ніякої агресії, залишивши мене помирати. Він не міг повірити, що їм дали спокій, хоча стара жінка запевняла, що з'явився бог Один і ми під його захистом. На околиці, в яру, він знайшли вбитих легіонерів, з яких зняли все цінне повстанці. Тільки я один залишився з них. І що ми всі знаходимося в безпеці, кожен, хто намагатиметься підійти до храму, з зовнішнього боку, буде вражений блискавкою, навіть у ясну погоду.

А я зараз спілкувався з Григорієм Янголем. Він же сказав, що молоду вродливу дівчину звуть Лагерта, а та стара жінка – це Мати.

Богиня Мати!

А ще він мені, що лежав на вівтарі, розповів дивну південну казочку, що я чув, несучи службу в віддаленій імперській фортеці про вовка одинака. Виходило що найстрашніший вовк саме одинак, хоча найсильніший був ватажком зграї, але страшний все-таки одинак. Він був найагресивнішим, часом не усвідомлював небезпеки від ситуації, в яку вплутувався. Це була чиста агресія, без долі здорового глузду. Навіть вовчиця гинула тільки заради вовченят, не нападала доки не відчувала небезпеки вовченятам. А ці були непередбачувані, і вважай, якщо зустрівся з ним, то зникнеш, бийся з ним до останнього, тільки смерть могла його зупинити. Страшнішою була тільки голодна зграя, але в голодній зграї був мотив тебе вбити, а в нього немає. Ватажком він не міг стати, сил ще не вистачало скинути ватажка, щоб зайняти його місце, але й роль підлеглого не влаштовувала, бо хотів вовчицю. А божеволів від того, що не міг спаруватися з вовчицею, ватажок усіх вовчиць тримав при собі. Ось тому йшов із зграї, зганяючи свою агресію на всіх, кого зустрічав, здебільшого гинули, або поки не вкраде молоду вовчицю зі зграї. А більшість у зграї молодих вовченят або чекали послаблення ватажка, придушуючи однолітків, або самі визнавали всім єством своїм роль невдахи, кажуть, навіть не відчували потягу до вовчиць.

Що в зграї головний не ватажок, а вовчиця, вона робить ватажка ватажком. Якщо думаю, що вовки ґвалтують вовчиць, то я дуже помиляюся. Якщо вовчиця не прийме нового ватажка, але він все ж таки спробує тією силою опанувати, то молоді вовки його виженуть із зграї, з тихого дозволу вовчиці. Ось так груба сила служить вовчиці.

Коли вперше почув цю південну мудрість, я вперше відчув це дивне почуття, ніби провалився в забуття, просидів мовчки не помічаючи часу, поки мене не повернули з думок.

Я був здивований тоді на першій зустрічі, як сам не здогадався, це банально просто. Мені стало відразу зрозуміло, чому я так поводжуся, та де припустився помилки. Ось звідки така агресія у мене, я просто вовк-одинак, не прийнятий не в одну зграю. Я думав, що сильнішого за мене немає, а ні, справжній ватажок мені постійно відводить місце в самому низу ієрархії, а я це не визнаю, постійно роблячи виклик ватажку, і щоб прибрати цю конфронтацію в зграї, вовчиці виживають мене з зграї. І я засліплений дикою люттю став нездатним думати, постійно піддаючись інстинктам.