Розділ 11. (продовження 1)

Він продовжив:

- … переможе. У них з’явиться герой, він і переможе всіх. В легенді говорилося, що повстане півницький народ, що не розчинився серед народів Імперії.

- І ти в це віриш? – перебив його я.

- Так! – він справді боявся. – Цього пивницького героя підтримають Боги.

- А якщо, тобі нічого боятися «півницького» героя? – чогось я подумав про себе, чогось захотілося бути тим героєм, щоб хоч подобатися дівчатам, щоб створити родину.

- Вони на нас напали…, - і він довго мені розповідав про свої геройськи битви.

Я ж замріявся. Чорнява, білява чи руда, не має значення, аби вродлива. Я той герой, від якого в дівчат перехоплює дух. Я підходжу, дивлюся в очі красуні, а вона не відводить погляд, дивиться в мої очі. Я міліметр до неї й вона подається до мене на міліметр. Я посміхаюся їй, і вона посміхається мені. А очі її несказанно гарні – чорні, блакитні, чи зелені – не має значення, красиві!

Світ пропав – перед мною красюня, для якої я герой!

На мить я випав з мрій та почув перелякану оповідку цього відданого Імперії легіонера.

Так війна! Я мрійливо заплющив очі. Тільки на ній можна бути героєм!

І знов в мріях красуня!

Світу немає! Тільки вона перед мною, зліва нічого немає, справа немає, та вгорі нема. Тільки попереду земля на якій стоїть вона – красуня, для якої я герой. Я ще до неї на міліметр – і вона на міліметр. На цьому світі тільки я та вона. Моя голова потихеньку йде обертом, в грудях приємно стискає, по тіло дивне тепло, що дуже комфортне. Я не можу не приховати, що мені приємно – я посміхаюся. І вона мені посміхається. Я знов до неї – і вона до мене.

Час зупинився! Ми стоїмо один проти одного вічність! Я повертаю голову вліво та вправо, - там все пролітає швидко, люди біжать в тумані, день змінюється ніччю, сонце пролітає по небосхилу. І красуня за мною повертає вліво та вправо. Мені не цікаво, що там відбувається, - і вона повертає голову, аби поглянути на мої карі очі. І знов для нас двох не існує світу, тільки я та вона.

Стоїмо, я не наважуюсь зробити крок, вона далеко. Я побачив її очі та не зміг відвести своїх очей. Вона робить перший крок – у мене ще сильніше йде голова обертом, серце сильніше калатає, дихати важче – і тягне до неї немов магнітом. Я роблю крок на зустріч.

І знов ми дивимося один на одного.

Я простягнув їй руку.

Вона узяла її за лікоть.

Все – я пропав!

Я божеволію – думаю, що серце вистрибне з грудей, а повітря не вистачить моїм легеням!

Але протягую другу руку.

Вона так само, бере за лікоть.

Я вже не можу жити без неї. Я пригортаю її до себе. І вона бажано йде в мої обійми.

І ось, її очі в декілька сантиметрів від моїх.

Боже! Яка насолода!

Мені ніхто не треба. Відчуваю, як моє гаряче тіло її нещасну красуню зігріває. Я готовий більше серцем ганяти свою кров, аби її зігріти, за ті роки, що вона знала самотність без мене:

- Як же ти жила без мене?

- Я не жила, це не життя, це була мука!

- І я не жив без тебе. Ти б знала, що я пройшов. Мене зрадили, мене позбавили коштів до існування, я нікому не потрібен був!

- Ти потрібен мені.

І вже хочу загорнути її в жар свого тіла ті, що так потребує тепла та мого захисту.

Наші губи наближаються…

- Княже! – він мене висмикнув з мрій.

- Що?

- Ви не вірити в Богів?

Я ще розгублено дивився, ще не перелетів в цей світ, у мене ще приємно калатало серце. Розгубленим поглядом подився на свій одяг, немов даючи йому знати, що хто, як не я найближче до Богів. Але він:

- Княже, Ви даремно насміхаєтеся. Ось, натрапити на півницьких солдат і загинете! – перелякано мені докладав зусиль передати свої помилкові уявлення.

- Не загину, - впевнено та стиха відповів.

- Ви не розумієте, за ними Боги! А ми прокляті!

Він мене почав травмувати, своїми помилковими страхами. Я підвівся та пішов відпочивати.

Він щось навздогін мені казав. На самоті щось дуже інтенсивно розповідав мені уявному, я ж ліг спати спиною до нього, укрився з головою ковдрою та почав в мрії кохатися з красунею. В моє тіло прийшло тепло.

Я миттю провалився в солодкий сон.