Розділ 11.

Цю маячню я вперше почув з першим своїм хворим.

Він це називав легендою, я ж маячнею! Як вже часто я ловив думку в свій голові, що я не збожеволів, вже прийшовши до людей?! А раніше я слухав і близько до серце сприймав слова сказані впевнено. То, що для них було не можливо, що героїчно програвши і ставши для багатьох героєм – для мене робилося рутино та нудно, та ще з перемогою, що не помічали.

Але знов я рефлексую, коли мої успіхи змушували бігти та приймати важке рішення про те, від чого відмовитися.

Знаєте як все життя боятися?

Не знаєте!

А я вам розкажу!

Ти боїшся в 12 років, потім розумієш, що твій страх нікуди не уходить. Думаєш, що станеш дорослим і ти перестанеш боятися. Але твій страх не уходить в 16 років, і ти ще не дорослий. Потім в 21 років ти розумієш, що страх не пішов. Потім до тебе приходить те, чого боявся. А ти вже заморився боятися стільки років – і ти покірно йдеш в смерть.

Так він вийшов до мене. Він ледве вже йшов, В повний зріст. По дорозі. В однострої легіонера. Весь в крові. Він знав, що захворів. Він знав, що впевнено помре, хоча й вижив в бою. Але захворів.

- Княже!

Я простягнув руку.

Він ледве підняв свою руку та потиснув мою. Його рука не мала сил, але він як міг стиск мою простягнуту долоню.

Він не втратив свідомість, як всі уявили, не впав до моїх ніг. Він просто перестав боятися мене.

Він пішов на одужання. Рани не завадили.

- Княже, марно ти мене лікуєш! Покинь!

- Чому?

- Ми гарантовано помремо!

І все це він казав ще з великим страхом в очах. Мені здавалося, що його страх вбивав мій. Я не знав чого зараз боятися. Не було причин.

- Ні, не помремо! Моє нещастя – жити довго.

- Ні, це Ви не розумієте! Ми програли!

- Ні, Боги мене прокляли довгим та нещасним життям! – я з розпачом в голосі йому відповів.

- Життя не може бути прокляттям, княже!

- Може. Ось ти кажеш, що мої зусилля марні, ти однаково загинеш?!

- Загину!

- Ти в це віриш безпідставно.

Я бачив - він ображався:

- Є легенда!

- А я вірю, що там де я, нічого зі мною не станеться поганого!

- Маячня!

- І твоя легенда маячня про смерть! Бо всі хто зі мною, не взнають хвороби, ні смертельної загрози, ні нападу ворога!

- Княже, Ви помиляєтеся!

- Гаразд, переконай, я слухаю твою легенду!

Він почав розповідати, а я такого страху ніколи ще не бачив. Його цей страх так паралізував, що він замкнувся та довго не хотів зі мною балакати, бо вважав мене божевільним, що з вірної смерті глузує. До речі, він при першій нагоді від мене втік, вже одужавши, гадаючи, що Боги не дають другого шансу, що життя одне, що від ворога треба тікати. Тоді як я йшов до цього страшного ворога в пащу, та на вірну смерть. Люди в Імперії змінилися, якось їх змусили боятися повстанців.

- В легенді кажуть, що півницький народ, що повстане…

Я не зміг стриматися та вперше за життя відкрито засміявся, так як у дитинстві, почувши повну маячню:

- Хто, п’янички повстануть?

Мені була смішна сама назва цього народу – півницький! Думаєте, я не картав себе за Гелібту?

Картав!

Дуже картав.

Думав, що красуні не по мою честь!

Тоді в Дружині, я почав помічати, що моя шикарна ситуація з жінками закінчується. Потихеньку почав помічати, що чогось жіноча прихильність закінчується. Я не такий один! Давно, я не скажу вже скільки давно, шляхетні шлюби уклалися заради збереження землі. Дуже рідко, хто зі шляхти одружувався на бідній, але вродливій дівчині. Про такі випадки довго пліткували з осудою, такий шляхтич був не прийнятний в шляхетних домах.

І я про це знав!

Як і знав, що одружуся з Оленою, дочкою селянина.

І я завчасно налаштовував себе на те, що буду поза суспільством. Тим більше, що я був з молодших синів, моя доля була стати державним службовцем. Так, отим миршавим та сірим службовцем. Так чому не одружитися на коханій?!

Коли практично всі, кохали бідних, але одружувалися зі свого шляхетного кола. Думаєте, вони не кохали?

Кохали та кохалися?

Але мати байстрюків було не осудливо!

Я той випадок, біля озера, біля дубового гаю, де Олена цілувала моє обличчя швидко викинув одразу. Якось мій організм мене не слухав, я волів вмерти, він же хотів жити!

А спогади про Олену були дуже небезпечні для мого психічного здоров’я!

Я починав думати, що організм відкидав спогади про Олену.

Думаю, що на відстані, вона це відчувала, що моє серце поступово охололо до неї. Вона ставала одним з персонажів казок і легенд, що наповнювали нашу Імперію в великому достатку, як мавку лісу, як русалок та інших персонажів про нещасне дівоче кохання. Вона чула, що я не вірив в нещасне дівоче кохання, бо вважав, що дівчині достатньо підійти до коханого, узяти його голову в свої долоні та поцілувати – і він її. Як же ми сперечалися з нею. Вона казала, що це я можу так підійти до кожної дівчини та вчинити так, і вона розтане в мох долонях. Я ж казав, що ти у мене єдина, що я потрібен тільки тобі.

Вона не вірила!

Казала, що я помиляюся!

А поки, я не помилявся.

Мій інстинкт жити, що я не здолав, викинув з голови Олену!

Мій інстинкт життя, хотів дівочого тіла!

Ми сварилися з Гелібтою, вона своїми ревнощами мене травмувала, вбивала бажання жити, казала, що я маю коханку. Що насолоджуючись чужим дівочим тілом - я не бажаю її.

Вона дивилася в мої очима, що примружувала, немов знає якусь мою таємницю, та впевнено казала:

- Я знаю, як твою хвойду звуть?! – вона це казала впевнено та з викликом мені.

- Як?

- Олена.

Я ж завжди сміявся від її дурості. Боже, яка Олена! Ти у мене єдина жінка! Чи важко більше рухатися, читати більше нормальних книжок. Я ж розумів, що всі красуні, не можна так, що тільки я один іду на компроміс, а ти не робиш те, що я прошу в собі виправити. Їй розповідав, що моє тіло не є дарованим батьками, я працював над ним. Ти же мрієш про струнке тіло, послухай мої поради, тут немає нічого нездійсненого. Але Гелібта мене не слухала, про маленьке навантаження на початку, вона воліла в перший день бігати займатися багато.