Розділ 10. (продовження 3)

Я недооцінив свої спроможності.

Я стрімголов кинувся в справу, очікуючи, що я повернуся до людей.

І брехня, що я насолоджувався самотністю! Якби це було так – я б не пішов в те село. Ніколи, ні за яких обставин я не цікавився медициною. Мені були цікаві філософія, логіка, риторика і інше, але дві дисципліни які не цікавили -право та медицина. На право я записався, розумів, що в майбутній кар’єрі службовця мені буде потрібна. Але медицину, що була так популярна, - я уникав.

«І треба було уникати!» - лежав під старою та подертою ковдрою та шкодував. – «І нічого туди було йти!»

Медицина користувалася великою популярністю серед учнів Вищого державного училища, а ж уникав!

Мені було нудно тільки від слова «медицина». Олені ж ні, їй було цікаво! Не розумію чому!

І зараз не розумію!

Мені було погано.

Вночі готовий померти!

Померти – бо не жив! Не знав дівочого тіла!

Вдень трішки ставало легко, але давало знати нічне безсоння. Текст з монітора розпливався перед очима та трішки нудило.

Я лягав помирати.

А чого б ні!

Є переможці!

А я програв.

Може моя доля померти?!

Може спасіння Бога хвороба?!

Може зійти з дороги переможців?!

Але не прости заснути, я ворочався. І морозило так, що не міг виставити голову з-під ковдри, і ставало тепло.

Але тепло було рідко.

І я вставав до рахівниці та до лабораторного приладдя. Здавалося моя голова ніколи не робила так повільно! Здавалося, думки не йшли, а постійно зупинялися та перепочивали після повільних трьох кроків.

Але кров я у себе по декілька раз брав. Прозорі тарілочки з моєю кров’ю стояли усюди, де росла ця бажана хвороба.

Боже, чого я не помираю, чого я встаю та знов і знов експериментую?

Але треба визнати – дуже небезпечна! Небезпечна тим, що я довго нікуди не рухався – ні одужував, ні помирав. «От би мене сили поступово покидали!» - мріяв я. Я б просто ліг і зачах в храмі, спочатку моє нікому не потрібне тіло б воняло, згнило, а кістях, який би ніхто не знайшов, з часом присипав храм, що з часом розсипався.

В тарілочках і чорніло, і зеленіло, і виростала таки красива пліснява.

Я залюбувався такою красою.

Узяв знову кров, цього у мене ж було вдосталь, я ж жер, що божевільний. А що?! Я ж не потрібен Олені! Я був впевнений, що у її серці мене немає. То було не марення – я вірив, що вона покохала іншого чоловіка та народила собі другого улюбленого чоловіка. А я ж нікому не потрібен.

Я чув, що при потраплянні землі в кров, людина помирає. Згниває від землі та помирає.

Вийшов з храму.

Нікого не було зовні.

Тиша!

Дивна тиша!

Птахи цвірінькали. Вітер колихав зелені дерева. Приємний жар серпневого повітря мене зігрівав.

Людський звуків не було чутно!

А шлях же поруч?!

Але я хотів смерті, долонями згріб землю, до болю. Зайшов та розсипав її по всім тарілочкам з новою своєю кров’ю. Та сів споглядати – як пропаде моя кров.

Час немов зупинився! Ось сів, сонце світило в храм справа, а вже зліва – а в тарілочках росте краса – моя смерть, що я добуду найнебезпечне з землі, розмножу, очищу та введу собі.

І впевнено помру, бо вже немає сили жити!

І знов марення. Однострій.

Я перевів погляд на тарілочки. На одній чомусь хвороба не розмножується!

Спочатку однострій легіонера, офіцера.

Хвороба не росте.

Я добавив свою кров, може засохла.

Марення нікуди не ділося. Однострій знятий. Це коханий Олени.

Ні, ну не росте хвороба. Що туди потрапило з землею? Цю землю помістив в іншу тарілочку з підживою для мікроорганізмів.

Він ходить і підбиває легіонерів, вони його слухають, як слухають селяни і ремісники.

Яка ж краса! Розділив ці «квіти» мікроорганізмів в нові тарілочки, по одній на тарілочці.

Піду відпочину. Потепліло.

Олена кричить на нього, штовхає, він їй каже, пригортає, вона пручається, намагається уникнути його обіймів. Але не втекла, він їй щось каже, просить, вона жаліє. Вона дає своє тіло. Не кохає, він кохає. Але народжує дочку.

Ні, я збожеволів!

Та й нехай! Я скоро помру! Кому я потрібен?!

…

Просто добавив культури в нову свою кров та пішов.

…

Я стояв розгублено та дивився на свою червону кров, що була такою ж живою, навіть живіше від влитої.

Якщо я знайшов ліки проти хвороби – виходить я можу лікувати людей?! Виходить, що я потрібен людям?

Так!

І вже я ввожу цю плісняву в кров.

Останній раз мне примарився він. Він був в однострої, що стояв під прапором, під биком, сиверським биком!

Я прокинувся, у мене стискало груди. Мені боліло від кохання, що не зникло, до Олени.

Я почав одужувати – пліснява, що систематично я вводив собі, з’їдала хворобу.