Розділ 10. (продовження 1)

Але хвороба не питає ні титулів, ні статків, ні іншого, чому ми коримося в цьому світі – вона йде від міста до міста, від села до села. Я ж прийшов в село, що вже було переможене хворобою.

Я сміливо ввійшов до поселення, сміливо переступив ганок першого будинку, сміливо скинув з очей каптур!

Молодий чоловік, що сидів за столом, здавалося, не мав сил. На ліжку лежала молода жінка з дітьми.

Я ще обводив поглядом кімнати – а вже господар схопив сокиру та кинув її в мій бік. Я отримав сильний удар в груди, від якого впав за двері.

Двері добре лупонула по ногам.

Я, здавалося, на мить втратив свідомість від стількох ударів по своєму тілу. З останніх сил забрав ноги з отвору дверей та розгублено відліз. В селі поступово збільшувався галас. Всі збігалися сюди.

Я ще не відійшов від удару потилицею об землю, а вже бачив обличчя чоловіків, що були вражені хворобою та злістю до мене.

- Боже, дай людям розум!

- Що він бурмоче, - почув гнівний окрик.

- Я прийшов вас урятувати.

- Ти несеш смерть! Геть з села.

- Але я можу допомогти.

- Не треба нам твоя допомога, - і на ці слова штрикнули в повітрі вилами з погрозою в мій бік.

- Але я…

- Убирайся геть чумний!

Я злякався за своє життя, поліз назад як рак, задки.

Я задкував, а юрба розлючених селян відтісняли мене геть. Я відчував, що на потилиці волосся зволожилося кров’ю, на грудях балахон прилип, як і боліла розбита нога.

Зміг перепочити на верхівці, туди куди з села піднімалася дорога вгору до полів. Добре бачив, що відбувається внизу. Не було сил піти геть, ще від страху страшено калатало серце – а селяни з церкви щось винесли та пішли до місця, де мене вперше побачили.

Зрозумів треба тікати!

Але відлізти зміг вбік, в кущі, туди де мене не побачать.

Але відтіля було добре видно село.

Не думав ніколи – наскільки швидко мене можна вбити! Ще нещодавно я йшов немов летів, не відчував своєї ваги, а вже не можу звестися на ноги. Голова йшла обертом.

Я бачив – як вони ходять та освячують село.

Просто ліг на спину.

…

Коли відкрив очі, було темно.

Тієї ночі я думав, що помру, голова дуже боліла, як і боліло в грудях і нога. Навіть думки не було стати на ного – це було неможливо.

Якби не був не травмований, дійшов би за годину, навіть не помітивши відстані. А так ліз усю ніч.

Я ввалився в храм, коли вже сонце припікало.

Я відключився.

Знов прокинувся від тупотіння коней біля храму. Вершники кричали в мій бік погрози, що наступного разу вб’ють, що це наказ управляючого Григорія Янголя.

Дивне ім’я, що з мови Богів позначала ангела, а не жорстоку людину, що віддає наказ вбити мене. Думаю, що при іншій нагоді я просто не запам’ятав, а так чуючи удари каміння в стіни храму та тріскіт розбитого скла, я зіщулився в жаху та закарбував в свій голові це ім’я та прізвище.

Я відчув, за стільки років, що живий!

Я мрів жити!

Вижити!

Нічого не хотілось, ні їсти, не пити – хотілось, щоб це швидше закінчилося.

І воно закінчилося.

Я тут був раніше.

І заснув.