Але хвороба не питає ні титулів, ні статків, ні іншого, чому ми коримося в цьому світі – вона йде від міста до міста, від села до села. Я ж прийшов в село, що вже було переможене хворобою.
Я сміливо ввійшов до поселення, сміливо переступив ганок першого будинку, сміливо скинув з очей каптур!
Молодий чоловік, що сидів за столом, здавалося, не мав сил. На ліжку лежала молода жінка з дітьми.
Я ще обводив поглядом кімнати – а вже господар схопив сокиру та кинув її в мій бік. Я отримав сильний удар в груди, від якого впав за двері.
Двері добре лупонула по ногам.
Я, здавалося, на мить втратив свідомість від стількох ударів по своєму тілу. З останніх сил забрав ноги з отвору дверей та розгублено відліз. В селі поступово збільшувався галас. Всі збігалися сюди.
Я ще не відійшов від удару потилицею об землю, а вже бачив обличчя чоловіків, що були вражені хворобою та злістю до мене.
- Боже, дай людям розум!
- Що він бурмоче, - почув гнівний окрик.
- Я прийшов вас урятувати.
- Ти несеш смерть! Геть з села.
- Але я можу допомогти.
- Не треба нам твоя допомога, - і на ці слова штрикнули в повітрі вилами з погрозою в мій бік.
- Але я…
- Убирайся геть чумний!
Я злякався за своє життя, поліз назад як рак, задки.
Я задкував, а юрба розлючених селян відтісняли мене геть. Я відчував, що на потилиці волосся зволожилося кров’ю, на грудях балахон прилип, як і боліла розбита нога.
Зміг перепочити на верхівці, туди куди з села піднімалася дорога вгору до полів. Добре бачив, що відбувається внизу. Не було сил піти геть, ще від страху страшено калатало серце – а селяни з церкви щось винесли та пішли до місця, де мене вперше побачили.
Зрозумів треба тікати!
Але відлізти зміг вбік, в кущі, туди де мене не побачать.
Але відтіля було добре видно село.
Не думав ніколи – наскільки швидко мене можна вбити! Ще нещодавно я йшов немов летів, не відчував своєї ваги, а вже не можу звестися на ноги. Голова йшла обертом.
Я бачив – як вони ходять та освячують село.
Просто ліг на спину.
…
Коли відкрив очі, було темно.
Тієї ночі я думав, що помру, голова дуже боліла, як і боліло в грудях і нога. Навіть думки не було стати на ного – це було неможливо.
Якби не був не травмований, дійшов би за годину, навіть не помітивши відстані. А так ліз усю ніч.
Я ввалився в храм, коли вже сонце припікало.
Я відключився.
Знов прокинувся від тупотіння коней біля храму. Вершники кричали в мій бік погрози, що наступного разу вб’ють, що це наказ управляючого Григорія Янголя.
Дивне ім’я, що з мови Богів позначала ангела, а не жорстоку людину, що віддає наказ вбити мене. Думаю, що при іншій нагоді я просто не запам’ятав, а так чуючи удари каміння в стіни храму та тріскіт розбитого скла, я зіщулився в жаху та закарбував в свій голові це ім’я та прізвище.
Я відчув, за стільки років, що живий!
Я мрів жити!
Вижити!
Нічого не хотілось, ні їсти, не пити – хотілось, щоб це швидше закінчилося.
І воно закінчилося.
Я тут був раніше.
І заснув.