Розділ 10.

Я так почав думати, що можу повернутися до людей, жити серед них.

Але, схоже, помилявся!

Вже звик, жити в тиші, сам на сам, без новин, чи пліток – люди мене уникають, як добрі, так і злі, а я не хвилююся за своє життя. І в це часи – коли смерть чатувала як ніколи!

Але не мене!

Якось звик мандрувати перебуваючи в полоні своїх мрій, що від спокійного та ситого життя почали домінувати. Це якийсь дивний стан – ні радості, ні сміху – а млосно та приємне. В моє життя ввійшла свобода від людей, від їх уявлень, від страхів, від їх комплексів, і, відповідно, я втратив їх вплив на себе. Доводилося думати своєю головою, бо поради марно було чекати від когось.

Я б не сказав би, що моє життя було заможне. Ні, бідне. Але Свободне!

Зрозумів, чому така ціна дорога у Свободи! Оскільки вона така приємна.

Всі річки в Імперії давно замулялися, бо були перегороджені ставками. А у мулу є одна добра річ – найменший вміст кварцу. Кварц, що моя техніка збирала в піщинки, я викидав. Залишаючи собі залізо, алюміній, вуглець й азот – робив прозорі озерця, а то й річки – та звикнувши в спекотні літні дні лежати без грубого та дешевого одягу на теплому піску.

Це зараз будь-яка моя розмова про золота викликає в мого оточення одну й ту ж реакцію – спочатку позіхають і потім пригадують, що забули зробити якусь дуже важливу та термінову справу. А тоді, коли вперше прийшов в храм, я прийшов з мрією навчитися добувати золото. Я підмінив справжню свою мрію мати свободу – в те, що, думав, дасть свободу – золото!

Тому, при першій нагоді, я поцікався в Богів про золото.

Золото?!

Вже знаєте, що чаклун Кирило Сиверик був в одязі прокаженого, під яким на шиї була товста золота гривня. В той час дві речі на мені були для мене й справді недорогими – мій одяг і золота гривня, що було зроблене зі сміття.

Першим, що я навчився чи то робити, чи то видобувати – було золото.

Це для Вас, мій читачу, воно має велику вартість, а в моєму випадку – це була одна з найпримітивніших технологій, навіть срібло вимагало від мене більших знань, і найнепотрібнішою! Тому й викликала у мого слухача страшну нудоту розповіді про монотонну роботу з видобутку цього металу, що існує в чистому вигляді.

Я ж неперевершений майстер монотонних робіт!

Всі думали про швидке збагачення, як і про швидку перемогу!

Золото не дало мені свободу!

І я по звичці не викидав золото, коли забирав залізо, мідь, нікель й інші корисні метали, - намотував черговий дріт на мою шийну гривню, думаючи, що  його обміняю колись на щось вартісне у людей, коли переконаються, що я не несу хворобу!

Мені було важливішим повітря, чиста вода, їжа, сон, одяг та здоров’я.

І добре, що почав з золота, бо так простіше пізнавати атоми. Першим, що я взнав, що кисень більш цінніший атом, ніж золото, коли людське суспільство викидає зі своїх лав тебе. І добре, що я не хворів, бо мій організм більш складніший, навіть від їжі.

І про це взнав тільки, коли я надумав вийти до людей, аби через послуги лікаря повернутися до людей, піти в нову місцевість! І там була чиста річка, з прозорою водою та піщаними берегами. І я надумав скупатися! Подалі від дороги, подалі від людей!

Але хто знав, що мій шлях до води перетнуть люди зі списами, що наздогнали, перегнали та виставили проти мене довгу зброю?

- Кирило Сиверик геть від води!

Я зупинився. Розгубився від почутих імені та прізвища, та від такої неочікуваної реакції від якихось озброєних людей.

А вони все в мій бік тикали своїми довгими списами та волати:

- Геть від води!

Почув за своєю спиною коней.

Обернувся.

Там вже зупинялася карета.

Вперше бачив цих людей, не знаючи ні посади, ні до якого роду вони відносяться, але з дорогої оздоби карети було зрозуміло, що переді мною була людина, що займала високий стан в цій Імперії.

Чоловік висунувся до поясу з вікна карети, що ще їхала та щось волав, що я не розібрав. Тільки по зупинці я почув:

- Кирило, що Ви робите?! А ну геть від води! - І вже до своїх людей, - не дайте йому увійти у воду!

І люди інтенсивніше почали в мій бік тикати списами.

Я відійшов:

- Що я роблю?

- Як що?! Він ще питає! Ви зараз заразите воду!

- Я воду?! – чесно здивувався я.

- А хто?! Я?!

В цей час відкрилися двері карети та виглянула з зацікавленістю молода дівчина років 19. Якби я її зустрів не при цих обставинах, то закохався одразу, з її красою могла змагатися тільки Олена. Наприклад, на балу, я не зміг би встояти від такої краси, впевнений, що почервонів та зніяковів, але підійшов, аби запросити на танок цю красуню – струнку, середнього зросту, з блакитними чистими очима, волосся немов пшениця в полі, що переливалося на сонці. Відчувалося, що волосся не фарбоване, зраджували різні світліші пасьмочки, що вигоріли на сонці. А шкіра цієї шляхетної паняночки була смуглявою, немов перед тобою й богиня, й селянка з поля. Чомусь здалося, що вона життєрадісна, весела дівчина, що звикла бути в центрі уваги, та від якої йшло якесь домашнє тепло, якась скутість.

Я вже не чув нікого – не міг відірвати свого погляду з її очей.

…

Запанувала тиша в моєму світі!

Що тривала, здавалося, вічність.

І закінчилася від піднятих блакитних вродливих оченят в огиді вгору.

Вона скорчила на своєму обличчі огиду!

Ніколи я не бачив таких відкопилених в огиді губи.

Чому?

Я поглянув на себе.

Атлетичне, смугляве та чисте тіло, з товстою гривнею, що не мав Імператор. Перед нею стояв чоловік подібний до Бога, що за забаганкою міг в місце, де вона була, гримнути блискавкою з чистого неба. Я впевнений – вона в житті не бачила такого красеня, що зараз стояв перед нею голим, де красу збагачувала моя золота окраса.

- Князю, Ви б прикрилися! – почув голос цієї красуні.

Прикрився. Навколо всі валували, але я їх не чув, чув цю красуню, що мені нагадала про моя роз’ятрену рану, що, здавалося, зажила, кохати Олену.