Розділ 9.

«Як же тут гарно!» - подумав я.

Холодний та сухий березневий сильний вітер з мене немов видував всі ті страхи, що я боявся до свого дорослого життя.

Всі страхи були невиправданими.

Сидів зараз на високий глиняній кручі, що колись була берегом. Було холодно, але я ще не замерз. Дивився в далечінь, що від сюди відкривалася далеко.

Он село. Он там повинна бути річка. Он дорога.

Розглядав місцевість і насолоджувався тим, що мене ніхто нікуди не підганяв, не казав, щоб я зайнявся ділом.

Звістка, що я хворий прийшла неочікувано. Представник Оми сказав, що Гелібта полисіла, схудла та збожеволіла. Він бачив її на власні очі, я не був схожим на неї, не було ніяких ознак хвороби.

Але мене вигнали як прокаженого.

Мене вигнали з табору, немов я отримав соціальний статут нижче злочинців. Воно, до речі, зрозуміло, - розумілося, що по закінченню свого виправного строку, каторжани виправляться та стають знову як усі інші мешканці Імперії. Я ж своєю хворобою наражав на небезпеку всіх заразитися та померти. Якщо моя законна дружина вже помирала від хвороби – то зрозуміло, що я був так само хворим.

Мене виганяли дрючками та камінням.

Я спокійно пішов усвідомлюючи, що від мене відмовилися усі, за рідким виключенням.

Ну що?!

Нове життя?

Новий храм?

Я так і не взнав – де ділася Олена, яка її доля, де живе, з чого живе, чи вийшла заміж, чи народила дітей. Вона жила в мох спогадах, в реальному житті її не було.

Сонце, що зрідка виглядало з-під хмар, не гріло. Але я ще не замерз. Бажав подумати так, як вважав за потрібне, а не так як від мене очікували. Я став людиною поза суспільством – сам по собі. Помру – значить помру, виживу – значить виживу, цього нікого не цікавило, бо всі воліли щоб я не наближався до них.

Я встав і пішов, вперше в душі було тепло. Йшов повільно, йшов до найближчого храму. Знав, що не замерзну. Може годину, може дві, але буду до темряви. Знав, що через деякий час повільної, приємної, спокійної мандрівки буду в теплі, там же поїм. Може, навіть, переїм.

Якось вперше за життя внутрішня впевненість та повільна ходьба навіяли стан замріяності. А може пустий шлях, де не було людей, що однаково відволікають, викликало бажання заглибитися в розмірковування.

Статус?

Це питання постало само собою.

Статус?

Страхи змушували робити, аби я був краще інших, щоб не втратити…

А що втратити?

Статус?

Скоріше ні!

Я боявся голоду.

Так!

Я боявся голодувати.

В 5 років я почав вчитися, в 17 років подав заяву на ступ до Вищого державного училища Імперії, в 23 років я потрапив в Дружину Імператора, в 25 років я став офіцером в Легіоні, в 28 років я потрапив на заслання, а в 29 оце йшов і розмірковував - і жодного дня не голодував. Так. Були дні коли нічого не з’їв, але то з власної ліні, коли замість приготувати, я волів спати.

Якось не довелося взнати того, що було супутником студента, для більшості. Але не для мене.

Я не голодував серед злочинців. Всі були худими та з гнилими зубами від малої кількості та непоживної їжі. Я ж пив свій напій, що був схожим на молоко зовні, а за смаком інший, що дозволяв мені виглядати таким, що боялася зачепити будь-яка група в таборі.

Я боявся раніше простої роботи селянина, бо наслухався дитиною розповідей про те, що за день згнивала сорочка від роботи на землі. А під час навчання я чув про важку та невдячну роботу ремісника, що не дозволяла купити достатньо їжі.

Цього я боявся раніше. Але в таборі я полюбив просту та нескладномудру роботу.

Раніше я волів запастися на важкі дні, як бджола запаслася медом, аби пережити зиму. Але це було не те. Не це дозволяло пережити важкі дні. Дозволяли вижити справді знання про природу – наука Богів.

Я навчання раніше ненавидів, волів втекти та не займатися, бо на мене тисло вкластися з завданням до певно дати, коли Олена справлялася з легкістю, немов не було нічого важкого Зараз же я полюбив вчитися, що приносило спокій від процесу розв’язання загадки, тоді як Олена вже не вчилася, вже студентом немов зрозуміла сенс життя, я ж і досі не знайшов відповіді.

Та й до одягу ми мали кожен своє ставлення. Коли я бачив скільки коштував мій одяг, що одягався в більшості випадків один раз, на певні урочистості, й одяг що я носив до дір серед наближених до себе, немов він був сакральним та інтимним. Перший коштував великих коштів, на шиття золотом і сріблом по паволокам, а другий з недешевих також матеріалів, але був зручним та зпраний від довгих років використанням. Таким мене бачила батько, мати, невеличка купка прислуг та Олена.

Олена воліла одягатися в дорогий одяг і міняти часто, до того як втратить привабливий вигляд.

Зараз я в одязі прокаженого, в чорному балахоні, що приховував мою статуру, та з капюшоном, що приховував моє обличчя – був мені більш комфортнішим, ніж однострій шляхтича на балу, що був зшитим на один раз мого користування. Не знав, чи капюшон приховує мене, чи я ховаюся від людей. Для чого було мати вродливе тіло, якщо його треба ховати в цьому одязі? Навіщо мати вроду, якщо її мені треба ховати під капюшоном?

Жінки мене уникали, як і чоловіки, бо я був хворий на хворобу, що передається від однієї людини іншій під час кохання. Якщо Гелібта помирала від цієї хвороби, значить і я хворий, бо ми були чоловік та дружина. Мене боялися кохати, аби не вмерти від цієї зарази.

Як я хотів силою впіймати Олену в дні, коли моя голова йшла обертом від кохання до неї! Притиснути до себе, поцілувати та зняти з неї одяг, давши своїм рукам свободу, як і тілу!

Але я цього не зробив. Не дозволив собі. Відкладав на той день – коли я поведу Олену до вівтаря, коли вона стане моєю законною дружиною.

Всі казали, що я зґвалтував Гелібту, суд визнав побиття. Гелібта мене бажала та кохала, я ж ні.

Я ґвалтівник?

А вбити вбивць – це вбивство? Вони, три легіонера, забрали силою все, що мало цінність на хуторі з трьох родин, діда, баби, двох їх синів з двома дружинами, та десятьма дітлахами різного віку, всіх вбили та підпалили щоб приховати. Я ж убив трьох, що вбили 16 людей.