Розділ 5. (продовження 2)

Добре, що зима!

Добре, що заметіль закінчилася!

Добре, що ясне небо та яскраве зимове сонце було!

Добре, що посилювався мороз!

Мені так було легше – я відходив від неочікуваної реакції вірян, що були дані моєму батькові на прокорм, потихеньку моє тіло відходило від стану мобілізації перед агресією.

Звично, вже під час заметілі починалася відлига. Але не зараз. Свіжий сніг вже починав від морозу скрипіти, та й сонечко піднімало настрій.

Але не настільки, щоб я не пішов до батька та не поскаржився:

- Кирило, ну скажи, чого тебе поперло в будній день піти в церкву.

- Ну як?! – здивувався я. – Я кожен день ходжу до молитовної кімнати та займаюся.

- Чим?! – здивовано спитав батько.

- Ну, як тобі сказати?! Спочатку мову Богів вивчав, далі усілякі їх науки.

- Зупиняти заметіль?

- І зупиняти заметіль. А що, не це є обов’язком священика? – вже я здивовано спитав.

- Кирило, не ліз би туди, куди не слід. Це дуже стає схоже не чаклунство.

- Яке чаклунство?! – вже ображено озвався я. – Наука, що доступна, до речі, кожному. Тільки треба робити те, що монітор показує, треба повторювати. Там кожному пропонується програма, що навчає…

І я не встиг закінчити, як батько мене перебив:

- Ти кажеш як чаклун. Не ліз би туди. Залиш селянам хоч одне місце, це вони можуть поскаржитися на нас – свою еліту. Нехай душу відведуть!

- Але тато, так не можна. В церкві є доступ до Бога!

- Але ж ти сказав, що новий священик не вміє звертатися до Богів?

- Так, не може. Я попросив Богів зупинити заметіль – вони дослухалися до мого прохання.

- От і залиш! Краще б, йшов спати, відпочив перед бенкетом. Залишиш ти тих селян в спокої, нехай моляться так, як моляться. Покричать та заспокоються.

Я ще хотів щось йому заперечити, але подумав, якщо він нічого не хоче в своїх землях нічого робити, то чого я, майбутній службовець, що невідомо в яку місцевість попаде на службу, буде щось робити?! Не хоче, значить не бачить необхідності, а йому, з його досвідом, видніше!

Знайшов мати. Але можна сказати щось людині, що зайнята бенкетом? Я не зміг. Вона тільки чула те, що стосувалося цих урочистостей, а мене не чула. Тому й подався відпочити.

Сон не приходив – в голові постійно була сцена з церкви.

Але я заснув. Мені чомусь вперше в житті захотілося вбити Гелібту. Такого не можна робити, як і мріяти про таке – але кожна людина переживає, якісь має наді, що не здійснюються! Але я з того дня все більше та більше хотів її вбити.

Я незчувся, як заснув.

Бенкет, стандартний бенкет! Тільки моя Олена була красунею, що засліплювала сірість дійства. Не обійшлось без скандалу, не хотіли пускати Олену та її батьків на бенкет. Правда, її батьки одразу відмовилися, сказали, що просто довели дочку до замку. Олена ні, уперлася. З дозволу мого батька дозволили. Я ж був дуже радий цьому!

Але мені цим не дозволили насолодися – надивитися на неї вродливу та в гарній сукні, потанцювати. Мене втягували в дурну розмову.

Ні, не в розмову, а в монолог однієї нашої сусідки, що не пропускала у нас бенкетів, і що тягала за собою худорлявого, маленького та безвольного чоловіка, та гладку доньку. Сама була дуже широкою, про таких кажуть, що в висоту, що в ширину. Та ще не давала нікому слова сказати. Я здогадувався, що вона планувала мене одружити на свій дочці. Її дочку я поважав, бува обмінювалися стандартними реченнями, але сторонився, бо дівчина ніде не вчилася. Хоча, здавалося мені, що я їй подобався, вона постійно опускала очі, піднімала на секунду та знов надовго опускала, щось мняла в руках та шаруділа ногами. З нею мені ні про що було розмовляти, дівчина доволі обмежена, та й невродлива. Ні в яке порівняння з Оленою – стрункою красунею та обдарованою Матір’ю талантами! Єднало тільки – блакитні очі та русе волосся. Та й то, тільки умовно, у Олени були блакитні очі, що джерельна вода, а у тієї тьмяні, ближче до сірого, у коханої волосся густе та більш біляве, що вибивалося неслухняними тонкими пасмами, у тієї більш жовтіше та рідкіше, та й статурою були різною, одна жвава та струнка, а друга гладка та нудна.

Та й мати її, що була нудніше усіх наших знайомих зі шляхетних родин – вона все знала, усіх вчила.

От я не витримав, кола ця велика матінка таки долучила до своєї розмови мене, замість насолоджувати товариством Олени та танцями з нею. Ні, їй людині, що не часто виїжджала з власного маєтку та розучилася вести розмову в шляхетному товаристві, хотілось передати мені свої настанови в майбутній державній службі. Але я був змушений слухати переповідання книжок, що заполонили Імперію, про непосильну та рабську панщину селян, про майстрових, що все створювали, та про нероб шляхту. Слухай та слухав, чекав, що вона перестане нести цю маячню. Воно затягнулося, починав розуміти, що з Оленою я не потанцюю, коли бачив, що танцювали всі чоловіки, що були запрошені, й це при умові, що її не хотіли на бенкет пускати!

Я не витримав:

- Я працюю до самого сну, з ранку до ночі. А, Ви кажете, ми шляхта нероби. Гаразд, я піду на державну службу, але ж мій брат на військову! Може Ваші селяни та ремісники підуть захищати Імперію та Ваш спосіб життя?

- Так війни не буде, це забаганка аристократії, що війною вибиває собі привілейований стан.

- Добре! Хай буде так, нехай можна домовитися, піти на поступки, аби не воювати, щоб ніхто не гинув, не калічився на війні. А наука?

- А що наука, привласнили її аристократія, бідна молодь більш талановитіша, від родовитої.

- Може тому Ваша дочка й не вчиться, що з аристократів? – не витримав я.

Від цих слів мій батько підскочив.

- Кирило, що ти дозволяєш собі?!

- Думайте, що заманеться, але особисто я просто так хліб не їм – працюю, нехай в теплі та ситим, але не менш за Ваших улюблених селян та ремісників! Все, я пішов до себе! – ледве не проволав я.