Розділ 5. (продовження 1)

Але я не дурак, деякі події доводили мені, що Імперія змінюється, і першими, в авторитеті кого почали сумніватися більшість народу, – були ми, шляхта! Вже в нас бачили не приклад для наслідування, а не довіряли нашим важливим вчинкам і словам!

Після тієї розмови з Гелібтою – гребля моїх уявлень ще тримали воду ставка моїх сумнівів. На наступний ранок, прокинувся, як завжди, рано – почав збирати речі для відправки додому, до батька з матір’ю. Мені ще було байдуже, що проігнорував те, що мені радила Олена. Й коли вона прокинулася – була змушена змиритися з тим, що на зимові канікули ми їдемо до своїх батьків.

Олена ще не підозрювала, що я вже надумав відмовити в прохані та готовий йти на конфлікт з Гелібтою, і зрозуміло, зі своєю коханою та сенсом мого життя – з нею! Вона їхала покійна, чомусь впевненою, що в цьому житті почала відігрівати важливу роль в нашому майбутньому?!

Ще поки не хотів нічого їй казати, думав, що провідини батьків її переконає, що вона досягла недосяжних для її роди висот соціального стану, яким варто дорожити.

По приїзду під ранок – я не пішов і не впав в ліжко спати з дороги – пішов до церкви, що була в містечку, що під замком. Олена не пішла до неї, подалася стрімко до батьківської оселі, забувши про існування мене!

Але я не тримаю образ на неї. Зрозумів. Що є речі значно важливіші за мене.

Але!

Ніхто, окрім мене, не пішов до церкви! Батько сказав, що до урочистостей присвячених моєму приїзду треба багато зробити, що йому не до пересічної церковної служби. Як і мати сказала, що якщо я бажаю відпочити перед бенкетом так – то нічого поганого в тому немає.

Був розгублений! Виходить, що сумніви в необхідності існування церкви дійшло й сюди!

Прийшов рано, ще служба не почалася. Здивувало, що ця церква, що в дитинстві здавалася найвеличною спорудою, зараз була простою та пересічною священною будівлею, яких багато в нашій Імперії! Пройшовся провівши рукою по її внутрішнім стінам – але якось не одразу знайшов кімнати для молитов. Мені здалося, що нею ніхто не користувався.

Запросив дозволу в панелі зайти.

Швидко надійшов дозвіл, немов довго ніхто не вмикав і тому, не було можливості в її операційну систему потрапити з мережі вірусам. Але шлях дуже зморив, і я не захотів навіть трішки повчитися. На сьогодні вистачить того, що я побуду на службі. Всівся в загальному залі для служб.

Закімарив, зима, в храмі тепло. Прокинувся з початком служби, й то тому, що стало душно від вірян, що прийшли на службу. Якось скоса вони на мене дивилися?!

Священик ніс банальну антидержавну маячню, що полонили Імперію, про те, що шляхта просто дуріє від неробства, а селянство потерпає від того, що Батько прогнівився на гріхи людства, наслав посуху влітку, а зараз нескінчену зимову негоду, то заметіль, то відлигу, що розтопить увесь сніг, а потім мокру землю сковує великим морозом, вбиваючи озимину та висушуючи земля до літньої посухи. Я не зміг вже заснути – серце калатало від гніву, бо не пристало казати тому, кого обов’язок слідкувати за погодою та регулювати її!

Але я чекав.

Чекав коли від проповіді він перейде до служби, коли в Богів почне просити погоди.

Здавалося, що це буде тягнутися вічність, що він ніколи не перейде до служби. Селяни вже були збуджені промовою, їх несхвальне гудіння, їх розмови, що не повинно бути в храмі, своєю багаточисельністю, перерісли в гул. Мені дуже дратувало те, що священик тягнув зі службою, щоб зупинити заметіль, через яку ми так довго їхали додому.

Але він службу почав!

Я ще з першими словами якось почав заспокоюватися. Але його вимова?!

Це жах!

Цей молодий священнослужитель, що змінив нещодавно померлого нашого, - не знав службу!

Я вдивлявся в церковний реманент – і за його службу жодний вогник не засвітився, нічого не вказало, що наше місцеве Бож’є приладдя спрацювала на команди цього невігласа.

І я не стримався, вскочив зі свого місця, силоміць протиснувся через натовп селян, не дивлячись на їх спротив.

За тих обставин, що вони знали - хто я!

Що я молодший син їх князя, що годувався з милості Імператорів з цих земель за свою службу Імперії.

Але сили вистачило щоб дістатися до вівтаря.

І я почав свою паралельну, до невігласа, службу, що вперто продовжував нести свою маячню. Я посилював свій голос, аби устаткування почуло мою програму, що вводив. І той все голосніше старався не відступати перед мною.

Але Слава Богу! Моя молитва почута – один за одним вмикалися вогники на підтвердження прийняття. І вже храм світився так, що ніколи не світився!

Мене переповнювала гордість, що я зміг церковну службу освоївати краще за всіх тутешніх священиків!

Храм палав!

Чув, що заметіль стихла, бачив, що виходили люди на вулицю та приносили звістку, що непогода уходить.

Ось, момент, що був підтвердження всіх моїх наук і старань!

І мене переповнювало також натхнення – й вже конкурент зірвав голос, тільки моя служба наповнювала храм. Селяни замовкли.

Але…

Спочатку окремі стихлі розмови, а далі вже голосніше й голосніше голоси селян наповнювали церкву.

Я ще думав – що це схвальні голоси.

Але помилився!

Мене силоміць стягнули з катедри, та витягнули назовні. Десь з’явилися вила, коси та сокири, селянський реманент, що був направлений на мене. Вони зрозуміло давали знати, що не дадуть мені зайти до церкви.

І почув зірваний тихий голос молодого священнослужителя, що вийшов наперед згуртованого натовпу, проти мене, селян:

- Шляхтич, сім’я темних сил, геть з храму нашого Батька!

- Але я зупинив заметіль?

- Бог, справжній Бог, не влаштовує дешевих фокусів! Так можуть тільки темні сили!

- Як…? – єдине, що мені дали сказати, а далі напирали далі, щоб я пішов геть.

І я пішов геть, пішов в пригніченому настрої, бо виходило, що я не розумів, що відбувається в Імперії!