Частина 2 / Розділ 33. Алекс та його друзі приймають важливе рішення

Алекс

— Ліанночко, терміново скликай загальний збір в ресторані, де нас завжди чекає таке гарне місце. Ми будемо святкувати мій черговий день народження, — і я засміявся, — не знаю, який це по рахунку, але теж важливий, це буде ще й мій персональний день незалежності. — Ти правий на всі сто відсотків, — відповіла моя друга половинка та й поцілувала мене. — Ти знаєш, Алексе, я знову бажаю  побачити  той ресторан. Хоча не стільки ресторан, а хочу знову побачити тих нових людей, які тепер відвідують цей ресторан. — От зараз і побачимо, — підтримав я дружину. — Ми тепер можемо телепортуватися прямо в наш імператорський бокс. Нехай люди звикають, що є нова влада. — Алексе, — звернулася Ліанна, — ми вчора так трохи посиділи та й обговорили питання дрес-коду. — Ну і що ви вирішили?

— Та-а... вирішили, що з цими старими чи то древніми стилями не будемо зловживати, краще залишимо той дрес-код для офіційних зустрічей. А для таких зустрічей, як сьогодні, тобто в ресторан, чи театр, чи ще кудись, ми вирішили запозичити щось із самого найкращого з твоєї рідної планети, із Землі. — А що... — відповів я, — цілком згоден, а от тільки будуть потрібні спеціалісти, але я не думаю, що тут ми знайдемо:

• Дизайнера, щоб придумав.

• Модельєра, щоб намалював.

• Конструктора, який зробить патерни.

• Кравців, які б зшили.

— О, Алексе, — знову перебила мене Ліанна, — у нас це все вже є, навіть повний комплект документації для виробництва цього одягу теж є. Але ми поки що виписали готовий одяг. До речі, ми сьогодні вже будемо демонструвати своє нове вбрання. Це Єва допомогла нам, цей  одяг зшили  на Землі по нашим міркам. — Як це на Землі? Якщо сказати, що я був у шоці, то це нічого не сказати, я був просто офігівший. На Землі пошили, сюди, на орбітальну станцію, відправили. Це що, «Нова пошта» вже й до нас проклала маршрут??? — Алексе, ну не прикидайся, що ти не розумієш, як це робиться. Твоя сонячна система знаходиться у складі нашої імперії, і всі вони мають прямий зв’язок зі столичною планетою Алерія-Прайм. Всі 10 сонячних систем відправляють нам все, в чому виникає у нас потреба. Звичайно, що не безкоштовно, але ця логістика працює  добре т та безперебійно вже більше  тисячу років. Єва нам дістала кілька примірників найпрестижніших журналів мод: найпрестижніше → Vogue, витончена естетика → Harper’s Bazaar, та щось ближче до життя → Elle.

— Ліанночко, сонечко, зачекай, у мене зараз дах поїде. А чому ти раніше не розповідала мені про такі можливості? А як виробники із Землі відправляють товари космічному отримувачу? — Алексе, що з тобою? — звернулася до мене Ліанна. — Наприклад, так, як і пірати вивозять людей у космос, вони ж не знають, куди їх відправлять. А з різними неживими предметами чи то товарами все куди простіше. Після оплати товар кур’єром або поштою відправляється в якийсь бокс, який є не чим іншим, як порталом. Який автоматично відправляє посилку по маршруту від порталу до порталу згідно з кодом, який знаходиться на тій посилці.

— Дякую, Ліанночко, за роз’яснення, адже це так все просто. І ти з Євою знала про такий спосіб замовлення? — Ну звичайно ж, — відповіла вона. — Як на це відреагували Стас із Вікою та Андрій із Крістіною? — Ти знаєш, Алексе, вони спочатку були в шоці, а потім, мовби, перейшли в стан ступору, а потім дівчата заплакали. — Добре, моя дівчинко, а зараз вони в якому стані? — Та мовби все нормально, але все одно трохи не такі, якими були раніше. — Ну що ж, пора в ресторан, у мене є для них гарна новина, і вони відразу всі стануть веселими, — сказав я Ліанні. — Слухай, моє сонце, а чому я не бачу на тобі нового одягу? — Алексе, я якось не звикла до такого стилю. — А що не так? — запитав я.

— Та розумієш, перед тобою я можу носити таке плаття, а на людях — ні. Спина гола, по боках розрізи такі довгі, що й трусики будуть виглядати, а зверху взагалі жах: плечі голі, а саме плаття ледве тримається на грудях. Я довго сміявся, витираючи сльози. — Я згоден з тобою, що ти будеш його вдягати для мене, — і, взявши її за руку, ми ступили в портал, який миттю відправив нас у фоє ресторану.

І знову ми в ресторані. Вирішили пройти через весь зал до нашого столу, я був шокований від такої кількості народу. Єва сказала мені, що наші нові інформаційні служби вже повідомили, що імператор зі своєю дружиною буде вечеряти в ресторані. Власнику ресторану довелося відкривати свої додаткові зали.

Ми вдвох йдемо по досить-таки довгій доріжці по центру банкетного залу. Звичайно ж, при мінімальних імператорських регаліях: це корона та прикраси. Зазвучали звуки гімну древньої імперії, насправді ж сучасні жителі станції і гадки не мали, що це звучить. Поки йшли до свого місця, Ліанна трохи підняла підлогу навколо нашого столу, вийшло щось схоже на подіум, піднятий на півметра. Ну що ж, я згоден, населення повинно знати й бачити свого імператора.

Тільки-но ми сіли у свої крісла, як із фоє зайшли в зал наші друзі. Побачивши, що зал став у рази більший і відвідувачів ресторану стало більше, вони якось розгубилися, шукаючи нас. — Допоможи їм, — звернувся я до Ліанни. Вона відразу зрозуміла, і її пальці забігали над голографічним планшетом. Світло в залі трохи зменшило свою яскравість, наш стіл із подіумом став підсвічуватись яскравіше. Потім засвітилась червона доріжка від нас до місця, де стояли наші товариші, і невидимий прожектор висвітив наших модниць зі своїми партнерами. І ось йдуть ці дві пари в повній тиші, зал не зводить з них очей, і зазвучала спокійна тиха музика. Як тільки вони дійшли до нас, освітлення зали повернулось до норми, музика стихла. Ліанна  почала було  прозорий захисний екран замінювати напівпрозорим. Але я зупинив її: — Нехай буде прозорим. А от свій звук заблокували, щоб нас не чули зовсім, хоча для зовнішнього звуку зменшили гучність у рази, довівши його рівень гучності до фонового шуму.