Частина 2/ Розділ 25 Алерія- Вечір в ресторані

Алекс

— Алексе, будь ласка, зачекай хвилин тридцять, адже у нас є вільний час, — з будуару почувся голос Ліанни. — І, до речі, ми чекаємо на Єву, а потім разом підемо до ресторану. А я поки що займусь своїм макіяжем. — Добре, сонечко, я поки що трохи поміркую на самоті. — Про що, Алексе? — Та про те, як дійшов до життя такого… — Якого такого? — схвильовано запитала Ліанна. — До такого, що й сам не зрозумів, як зумів закопатися в купу проблем, які не вирішуються, а тільки ростуть з кожним днем і яким не видно ані кінця, ні краю. — Та ні, Алексе, ти не правий, — раптом пролунав незнайомий, але досить-таки приємний жіночий голос. — Події розвиваються в правильному напрямку, так, як і має бути, тому не намовляй на себе.

Я здригнувся від несподіванки і різко повернув голову до вхідних дверей нашого вестибюля. Мої очі застигли від здивування. На порозі стояла струнка, красива молода жінка. Її постава та одяг одразу видавали аристократичне походження. І що цікаво — я не зміг визначити її вік. Перший погляд підказував: їй двадцять, двадцять п’ять. Та варто було придивитися уважніше — і відчуття змінювалося. Переді мною стояла зріла жінка, яка ніби випадково опинилася в цьому молодому тілі, але ще не до кінця звикла до нього.

Обличчя та голос незнайомі. Але варто було їй подивитися на мене, і відразу стало не по собі. Цей погляд був мені занадто знайомий: як у людини, яка завжди бачить більше, ніж говорить.

— Єво, це ти? — ледве промовив я і рушив до неї.

Я хотів вірити, що це вона і я не помилився. Манера дивитися, слухати, навіть ледь помітно хмуритися — все було надто знайоме. Підійшовши ближче, доторкнувся до її рук, провів пальцями по обличчю, а потім обійняв її. Я не бачив, як позаду мене стояла Ліанна, вийшовши з будуару вона витирала сльози, що набігли, спостерігаючи за цією зустріччю. Ліанна підійшла до нас, і ми втрьох обійнялися, наче найрідніші люди в цьому світі. Хоча чому «наче», адже ми й були найріднішими людьми.

— Тепер ми разом і гори звернемо, — сказав я. — Ну що, йдемо до ресторану?

На космічній орбітальній станції столичної планети Алерія-Прайм, соромно зізнатися, але я так і не був жодного разу. Був, звичайно, в науковій лабораторії Єви та Декара, але потрапляв до неї порталом. Мені було відомо від Декара, що фактично господарем станції був пірат-гуманоїд Горм, який нещодавно загинув через свою жадібність в бою з «Блукачем безодні». А отже, необхідно терміново використати цей факт, що на орбітальній станції ще не знають про його загибель.

Населення орбітальної станції становить близько сотні тисяч розумних. Хто вони такі, як живуть, чим займаються та хто керує цією станцією, мені невідомо. Декар, керуючий ШІ орбітальної станції, якось в розмові зі мною розповів, що він зовсім не цікавився колись і не цікавиться цим сьогодні. Жили собі якось майже тисячу років, от нехай собі й живуть так само і сьогодні. Якийсь контроль все-таки ведеться, результати якого пишуться та зберігаються в архівах на довготривалому збереженні. Отже, планую, що сьогодні обов’язково обговоримо той факт, що орбітальна станція столичної планети Алерія-Прайм живе не зрозуміло за якими законами та й під чиїм керівництвом. Тому на сьогодні це одна з найголовніших проблем, яка потребує термінового вирішення.

Стас

Я з Вікторією, прийшовши до ресторану, з цікавістю почали розглядати навколишнє середовище. Але до нас підійшов метрдотель ресторану та поцікавився, з якою ціллю ми тут: чи бажаємо просто відпочити, чи, можливо, запланована зустріч.

— Так, у нас запланована зустріч, — відповіла Віка, — і повинен бути зарезервований стіл на вісім персон. — Зрозумів вас, — відповів метрдотель. — Я піду розберуся із заявками, а ви почекайте он за тим столом, — він вказав на дальній вільний стіл на чотири персони. — Можете щось замовити, поки чекаєте, але цей стіл не вільний, через годину прийдуть ті, хто його резервував.

А потім попередив нас: — Тільки, будь ласка, коли будете проходити он біля того великого красивого столу на десять персон, не підходьте до нього близько. До речі, там на підлозі ви побачите червону лінію. Хоча вона не дуже яскрава, але ви її все одно побачите.

— Добре, — відповів я, провівши його здивованим поглядом. — Віко, можливо, ти щось розумієш, що це було? — Стасе, та пішли вже до того столу, що нам вказали, там поговоримо й будемо чекати наших друзів. І замов мені, будь ласка, щось із прохолодних напоїв.

Не встигли ми сісти за стіл, як відразу побачили Андрія з Крістіною, які стояли біля вхідних дверей. До них підійшов вже знайомий нам метрдотель, і, поговоривши з ними, він вказав їм у бік нашого столу.

І от сидимо за столом вже вчотирьох, замовили нашим дамам легенького вина, собі — міцнішого. Мене здивував той факт, що офіціант, який приніс наше замовлення, був не робот, а людина. Наші жінки почали розпитувати його про ту червону лінію, про офіціантів — чому відвідувачів ресторану обслуговують не роботи, а люди? З його відповіді ми дізналися, що в цьому ресторані є така фішка: всю роботу з обслуговування клієнтів виконують тільки люди та інші розумні. Страви теж готуються розумними і тільки з натуральних продуктів. А червоною лінією обведений он той стіл, і що то зовсім і не стіл, а якийсь невідомий артефакт.

Сидимо, п’ємо вино, але розмова все одно чомусь не клеїться у нас. Раптом наші думки перебив голос Крістіни: — Агов, хлопчики та дівчатка! Я оце останнім часом почала задумуватись про наше життя в палаці. Хто-небудь із нас задумувався над тим, що ми якось непомітно відійшли від нашого активного життя, що замкнулися у своєму вузькому колі? Погляньте, яке життя навколо нас кипить, а ми й гадки не маємо про це все. У нас під боком он яка красива орбітальна станція зі стотисячним населенням, скільки всякого різного люду тут живе. — Я згодна з тобою, Кріс, — відповіла Віка, — але мені здається, що просто ми ще не можемо оговтатися від тієї кількості подій, які сталися навколо нас. Це і викрадення нас з рідної планети, це й непроста служба в космофлоті, коли ми, будучи пілотами, кожного дня ризикували своїм життям. Те, що не було у нас жодного дня, щоб ми не думали про те, як нам вирватися з того військового рабства. І про те, як зустріч з Алексом так різко змінила наші життя. Як він легко звільнив нас від тієї військової служби… Я абсолютно не впевнена, чи вдалося б нам взагалі звільнитися самотужки з того космофлоту. А ще ми тоді дали обіцянку, що будемо підтримувати зв’язок з нашими друзями, яким вдалося разом з нами теж звільнитися від військової повинності. І ми повинні були запросити їх до нашої команди. Але ми благополучно про те все забули.