Частина 2 / Розділ 20. Імператор Алекс

Алекс

— Ну що ж, Ліанночко, пішли, нас вже чекають друзі. Необхідно обговорити рішення нових справ чи то проблем.

Ми повернулися до вестибюля клініки, де посеред залу побачили Андрія та Стаса, які сиділи на дивані та про щось розмовляли. Віка та Крістіна теж спілкувалися з дівчатами-медиками та щось їм дуже-дуже активно не те щоб розповідали, а, я б сказав, мабуть, «втовкмачували». Та ось вони, побачивши нас, із радісними обличчями поспішили в наш бік. Хвилина — і вони вже обіймають моє сонечко, цілують, жартують та сміються.

Підійшовши до хлопців та привітавшись із ними, я відразу зробив пропозицію: — Гей, друзяки, як ви на рахунок відпочинку на пляжі океану на Аллерія-Прайм? Вони радісно та галасливо прийняли цю мою пропозицію. Дівчата, почувши про відпочинок на планеті, миттєво підійшли до нас. Кріс відразу звернулася до мене: — Алексе, а коли ми поїдемо? Адже необхідно ще й перевдягнутися та зібрати нашу пляжну «амуніцію»! Дівчата засміялися та поглянули на мене. Я звернув увагу, що Кріс та Віка якось змінили ставлення до мене. Стали якимись тихшими та обережнішими в розмовах, мовби почали дистанціюватися. Поки що я не став на цьому акцентувати свою увагу, залишив на потім.

— А зараз — на відпочинок. Дівчатка, — звернувся я до них, — нічого брати не потрібно. Як сказали ви, «пляжна амуніція» там буде на будь-який вибір. Коротше — на місці розберемося. Хоча ні, даю вам пів години на збори, і всі збираємося у наших апартаментах. Поглянувши на обличчя дівчат та випереджуючи їхні питання, я відразу голосно додав: — Всі відповіді отримаєте на місці!

Я підхопив Ліанну на руки, і за мить ми вже були вдома. Так, так — вдома. Прийнявши цю нову реальність за свою, я також прийняв ці всі нові обставини всім своїм єством. І відтепер цей палац і є мій дім, в якому поряд зі мною моя дружина та мої друзі.

Як тільки ми залишилися вдвох, Ліанна швидко обвила своїми руками мою шию, і ми злилися в чуттєвому поцілунку. Відірвалися тільки тоді, коли почули тихе покашлювання та сміх друзів. Здивовано глянувши на них, я запитав: — А як же пів години на збори? — А нам і збирати нічого! — засміялися дівчата. — Тож вирішили відразу переміщатися до вас.

— От і добре. Тоді хочу звернутися до вас із поясненням того, що ви зараз побачите. Адже це буде найсправжніша реальність. Спитаєте, чому раніше я вам цього не розповідав? Відповім лиш одне: я й сам недавно про це дізнався, буквально пару днів тому. Далеко йти не доведеться: у нашому «Зимовому саду» з’явилися нові двері. Тож рушаємо — і побачимо, що за ними.

Йдучи палацовим коридором, ми побачили, що з одного боку з’явилися вікна, за якими було видно чудовий палацовий парк. Через кожний десяток метрів були вбудовані двері, через які можна було вийти в парк.

— А ось і «Зимовий сад», — мовив я. Щойно ми зайшли всередину, як усі зупинилися від несподіванки. Ліворуч, на протилежній стіні, ми побачили двері. Вони були настільки розкішні, що могли б слугувати парадним входом до палацу. Я лише встиг запитати свою команду: «Хто сміливий і відчинить їх першим?», як дівчата вже випередили всіх. Від легкого поштовху величезні та важкі двері легко розчинилися, і перед нами постав дивовижний світ.

Крізь колосальну природну арку в скелі лилося м’яке золотаве світло. Воно відкривало вид на безкрає блакитне небо та легкі хмари. Внизу, між стрімкими кам’яними стінами, розлилася спокійна бірюзова затока. А прямо біля води заховався невеликий, але чудовий пляж із золотим піском.

                                                                      Ліанна

Ми втрьох, взявшись за руки, вибігли назовні та кинулися вниз по широких сходах. Після нескінченного перебування в замкнутих просторах космічних станцій та зорельотів, без справжнього повітря, без відкритого горизонту та вільного простору над головою, все це здавалося справжнім дивом.

Коли ми добігли до самої води, то на мить зупинилися і озирнулися назад. Перед нашими очима постала фронтальна частина палацу, яка велично виділялася на фоні масивної скелі. На широких кам'яних сходах стояли Алекс, Стас та Андрій. Чоловіки із захопленням та теплотою дивилися на нас, своїх дружин. А ми, відкинувши всі дорослі турботи, почали бавитися у воді, мов маленькі діти. Хоча я й не жителька Землі і раніше багато часу проводила на станціях, але, піддавшись настрою Віки та Крістіни, тут, під справжнім сонцем, ми нарешті відчули себе вдома.

Озирнувшись навколо, праворуч ми побачили античний храм, який наполовину визирав прямо зі скелі. Його старі колони та фасад добре збереглися, попри час. Від входу до води вели широкі кам'яні сходи, а навколо панувала справжня гармонія: скелі поросли густою зеленню, деревами та ліанами. Виглядало це дуже мальовничо — ніби природа з часом обережно обійняла справу людських рук.

Перед нашими очима розкинувся дивний пейзаж: бірюзова затока, де вода була настільки спокійною, що нагадувала дзеркало з сонячними зайчиками. Між камінням заховався неймовірно затишний пляж із золотавим піском — ідеальне місце, щоб відчути спокій.

Ми, не змовляючись, побігли до пляжу і, не дійшовши до води, поскидали з себе весь одяг та шубовснули в хвилі. Але через кілька хвилин до мене дійшло, що ми голі, а вся одежа розкидана по берегу. Я поділилася з дівчатами своїми переживаннями з цього приводу, але вони безтурботно відмахнулися. Кріс відповіла: — Не парся, зараз все виправимо!