Частина 1 / Розділ 7. Розмова з екіпажем "Старого бродяги"

Поглянувши на годинник, я побачив, що до нової зустрічі з екіпажем «Старого бродяги» залишається всього пів години. Живіт зрадливо бурчав, нагадуючи, що я ходжу голодний, мов пес, а вести серйозні бесіди з людьми на порожній шлунок — ідея не з найкращих. Тож я вирішив негайно йти до ресторану, щоб чи то пообідати, чи то вже повечеряти.

Сидячи за столом в гордій самоті й чекаючи на замовлення, я почав підбивати підсумки цього шаленого дня. Друзі мої та Ліанна вже успішно прибули на космічну станцію «Алерія». Вони люди дорослі, розумні, тож хвилюватися за них немає сенсу — впораються.

Спортсмени та військові теж визначені: житло є, харчування забезпечене, медичне обслуговування налагоджене. На завтра запланована установка нейромереж, і тоді вже буду вести з ними предметну розмову про їхнє бачення свого майбутнього. Це надійний ресурс, тут сюрпризів бути не повинно.

Єдине, що мене й досі сильно турбує — це моє авантюрне рішення щодо бандитського загону та тих задач, які я перед ними поставив. Це справжня "порохова діжка". Необхідно буде якось цей загін назвати  можливо "Легіон Робіна Гуда"?  або просто “Легіон”, потім придумаю.

Я почав аналізувати кількісний склад цього кримінального угруповання. Отже, що я маю? Двадцять рук піднялося відразу — це, зрозуміло, основна ударна сила, "піхота". П'ятеро — це сам «законник» Клайд, два його охоронці та ще двоє помічників. А от хто ті шестеро, що трималися до останнього і не піднімали рук? Схоже, що то були внутрішні противники Клайда, опозиція, яка, мабуть, сама планувала стати на чолі загону. Але це вже не так важливо. Після ментальної правки їхніх мізків вони стали єдиним, монолітним колективом.

— Отже, — прошепотів я сам до себе, — маємо тридцять розбійників і одного керівника. Майже Алі-Баба та сорок розбійників, тільки в мене трохи недобір.

Я посміхнувся цій думці. Аж тут на зв'язок вийшов Стенлі. — Алексе, всі тридцять один об'єкт успішно телепортовані в трюм вантажника.

— Чудово, Стенлі.

Так-так, ніякого старого вантажника на причалі нашої Космічної Станції №1 не було і бути не могло. Ті двері в барі, на які я вказав Клайду, були просто входом до замаскованого телепорталу. І цей портал був налаштований безпосередньо на трюм справжнього вантажника, який зараз перебував у  скритному режимі біля космічної станції «Алерія».

Я вже знав що на орбіті планети Алерія-Прайм постійно висять два  резервних, замаскованих корабля: швидкісна космічна яхта (на якій прибули мої друзі) та цей старий, але надійний вантажник.

Схема була ідеальною. Вони зараз сидять у трюмі, думаючи, що летять. Добу вони там посидять, відіспляться, з'їдять свої пайки. А рівно через 24 години цей вантажник в автоматичному режимі вийде з маскування, підійде до космічної станції «Алерія» і стане біля причалу.

Звісно, корабель без екіпажу викличе підозру обов’язково, відразу прибуде космічний патруль або митна служба. Коли вони відкриють трюм для огляду о вони побачать купу брудних, переляканих "зайців", які самі розкажуть легенду про втечу від шахтаря. Їм навіть брехати не доведеться — вони ж свято вірять, що справді втекли і ховалися в трюмі.

— Ох і заварив я кашу але дякуючи Єві, яка це все тримає на жорсткому контролі та вчасно підказує, я зможу всім подіям дати раду.

—Поки я обідав, до ресторану почали потроху сходитися члени екіпажу «Старого бродяги». Люди займали столики, перегукувалися, настрій у всіх був піднесений.

І тут до мого столика підійшла Соул. Вона виглядала трохи інакше, ніж завжди — менш войовничою, чи що. — Алексе, — тихо запитала вона, — чи можу я присісти поряд?

— Звичайно, — відповів я, вказуючи на стілець. — Присаджуйся.

Вона сіла, склала руки на колінах і, хвилинку помовчавши, заговорила, дивлячись мені прямо в очі: — Алексе, я хочу вибачитися перед тобою за свою поведінку. Я, чесно кажучи, сама не знаю, що на мене найшло останнім часом.

Вона глибоко вдихнула, ніби наважуючись на стрибок у воду: — Спочатку була якась підозра та недовіра до тебе. Тоді з'явилася просто злість — і на тебе, і на себе. Також, зізнаюся, було трохи заздрощів. Оце такого намішала собі в голові, що вже не могла дати собі ради.

Вона опустила очі, а на її щоках з'явився легкий рум'янець. — А ще... ти мені подобався. І, мабуть, досі подобаєшся. Але коли  бачу біля тебе Ліанну, то розумію  що ви створені один для одного. Я зрозуміла, що не маю і не мала жодного шансу бути з тобою поряд.

Вона знову підвела погляд, і я побачив у її очах щирість і якийсь новий спокій. — І ти знаєш, Алексе, якось я відразу заспокоїлася після цього усвідомлення. Вся злість на тебе і на себе також якось миттєво щезла. Мої очі наче відкрилися, і я навіть свій навколишній світ побачила іншим — більш яскравим, більш привабливим.

Соул усміхнулася, і ця усмішка була справжньою, без тіні колишньої іронії. — А коли я дізналася, що ти дав моєму батьку рекомендацію стати біля керма «Бродяги» і, по суті, довірив мені управління тими величезними грошима, які ти інвестував у наше підприємство... Я навіть розплакалася від емоцій. Дякую тобі за цю довіру.

Вона нахилилася до мене трохи ближче, і її голос затремтів: — І ще одне... Дозволь мені поцілувати тебе.

Я не став заперечувати. Це був легкий, дружній поцілунок у щоку, який поставив крапку в її внутрішніх сумнівах і відкрив нову сторінку нашої дружби.