Частина XX: НАДІЯ, ЩО ЗАЛИШАЄТЬСЯ. Епілог

«Гімн Тиші» летів крізь космос уже двадцять днів після порятунку третьої бази. За цей час до команди приєдналося понад тисячу Лордів. Корабель, який колись був створений для полювання, тепер ледве вміщав тих, кого СЕЯ намагалася знищити. Коридори були заповнені істотами різних форм, розмірів, здібностей. Деякі з них були схожі на людей. Деякі — на чудовиськ. Деякі взагалі не мали форми, яку можна було б описати. Але всіх їх об'єднувало одне — вони втекли від темряви. І тепер шукали світло.

Арей стояв на містку, дивлячись на зорі, які більше не здавалися йому чужими. Він провів у космосі більше часу, ніж на будь-якій планеті. Він звик до тиші, до холоду, до нескінченної темряви, яка оточувала їх з усіх боків. Але він також звик до голосів — сотень, тисяч голосів, які лунали в його свідомості щоразу, коли він відкривав чергову кріокамеру. Він чув їхній біль, їхній страх, їхню надію. І він ніс цей тягар, як міг.

Тарна стояла поруч, тримаючи в руках чашку з теплим напоєм, який уже давно охолов. Вона не пила — просто тримала, тому що їй потрібно було щось робити з руками. Вона дивилася на сина й думала про те, як сильно він змінився за ці місяці. Змінився не зовні — він залишився тим самим худорлявим хлопчиком із блакитними очима, який колись мріяв стати дослідником. Змінився всередині. У ньому з'явилося щось, чого вона не могла назвати. Мудрість? Втома? Відповідальність? Усе разом. «Ти мав би відпочити», — сказала вона. «Ти теж», — відповів Арей. «Я не можу, — сказала вона. — Боюся, що якщо засну, то прокинуся там. На Сирхаосі. У карантинному модулі. І побачу, як Ревік забирає тебе.» «Того більше не станеться, — сказав Арей. — Ревік тепер з нами.» «Я знаю, — відповіла Тарна. — Але страх не слухає логіки. Він просто є. І я навчилася жити з ним.» Арей обійняв матір — не як дитина, яка шукає захисту, а як дорослий, який хоче поділитися теплом. «Ми впораємося, — сказав він. — Разом.»

Ліна сиділа в ангарі, оточена Лордами, які повільно освоювалися на кораблі. Вона не боялася їх — вона вже навчилася не боятися того, що відрізняється. Вона навчилася цього від Арея. Вона дивилася на істоту, яка сиділа навпроти — сіру, з величезними очима та довгими тонкими пальцями, — і думала про свого батька. Про те, як він пожертвував собою, щоб вона могла жити. Про те, як вона досі не може змиритися з його смертю. «Ти сумуєш за кимось?» — запитала істота. Її голос був схожий на шелест листя. Ліна кивнула. «За татом. Він загинув, коли ми були на Сирхаосі. Він... він віддав своє життя, щоб інші могли вижити.» «Це благородно, — сказала істота. — Але це не полегшує біль.» «Ні, — сказала Ліна. — Але я знаю, що він не хотів би, щоб я сумувала вічно. Він хотів би, щоб я жила далі. Тому я живу.» Істота довго мовчала. Потім повільно простягнула свою довгу тонку руку й торкнулася плеча Ліни. Не обійняла — просто торкнулася. І цього було достатньо.

Ніхто сиділа в кутку їдальні, спостерігаючи за метушнею навколо. Вона не знала більшості Лордів, які тепер населяли корабель. Вона не хотіла їх знати. Вона боялася, що якщо прив'яжеться до когось нового, то знову втратить. А вона вже втратила Кая. Втратила Бреннона. Втратила Доріана. Вона не хотіла втрачати ще. «Ти завжди сидиш сама», — сказав хтось поруч. Ніхто підняла голову. Перед нею стояв хлопчик — на вигляд її ровесник, з темним волоссям і карими очима. Він не був Лордом — він був одним із тих, кого врятували з третьої бази. Один із небагатьох дітей, яких СЕЯ використовувала в експериментах. «Мене звати Ітан, — сказав він. — А тебе?» «Ніхто», — відповіла вона. «Ніхто? — перепитав він. — Це дивне ім'я.» «Я не пам'ятаю свого справжнього, — сказала вона. — Тому я Ніхто.» Ітан сів поруч. Він не тиснув, не розпитував, не намагався її розвеселити. Він просто сидів поруч. І це було приємно. Ніхто не знала, чи стане він їй другом. Не знала, чи зможе вона взагалі комусь довіряти після всього, що сталося. Але вона знала, що зараз, у цю мить, вона не самотня. І цього було достатньо.

Ревік сидів у медичному модулі, дивлячись, як Елія Рен перевіряє його імпланти. Він одужав — майже. Рана на плечі загоїлася, зламана рука зрослася, внутрішні кровотечі зупинилися. Але він усе ще відчував слабкість. І не тільки фізичну. «Ти готовий повернутися до роботи?» — запитала Елія. «Я ніколи не був готовий, — відповів Ревік. — Але це не зупиняло мене раніше.» «Ти змінився, — сказала Елія. — Раніше ти не жартував про своє здоров'я.» «Раніше мені було байдуже, чи живу я, чи помру, — відповів Ревік. — Тепер... тепер у мене є причини жити. Дивно, чи не так?» Елія не відповіла. Вона просто посміхнулася. І Ревік уперше за довгий час відчув, що ця посмішка — не жалість. Не обов'язок. Не професійна ввічливість. Просто... тепло. Він не знав, чи заслуговує на нього. Але він вирішив не відштовхувати.

Теріон стояв на містку, вдивляючись у голографічну карту, яку оновив Сензарій. Зелені точки позначали бази, які вони врятували. Червоні — ті, куди ще треба було потрапити. Жовті — ті, які СЕЯ вже знищила. Жовтих ставало дедалі більше. «Вони виграють цю війну, — сказав Сензарій, який стояв поруч. — Якщо ми не прискоримося, ми втратимо більшість баз. СЕЯ не зупиниться.» «Я знаю, — відповів Теріон. — Але ми не можемо бути скрізь одночасно. Нам потрібен флот. Нам потрібні союзники. Нам потрібна армія.» «У нас є армія, — сказав Сензарій. — Тисяча Лордів. І щодня їх стає більше.» «Тисяча Лордів — це не армія, — сказав Теріон. — Це натовп. Різношерстий, недисциплінований, непередбачуваний. Ми не можемо кинути їх у бій. Вони або розбіжаться, або повбивають одне одного.» «Тоді нам потрібен той, хто їх об'єднає, — сказав Сензарій. — Той, кому вони довіряють. Той, за ким підуть у вогонь.» «Арей, — сказав Теріон. Це не було запитанням. «Так, — відповів Сензарій. — Арей. Він не хоче бути лідером. Він ніколи не хотів. Але він ним став. І тепер він має прийняти це.» Теріон довго мовчав. Потім сказав: «Він ще дитина.» «Він уже не дитина, — відповів Сензарій. — І ніколи більше не буде. Так само, як і ми.»