Частина XV: П'ЯТЕРО З ЛЬОДУ

Перший Лорд стояв перед Ареєм на колінах недовго. Лише кілька секунд, протягом яких Тарна за спиною сина затамувала подих, а Гелморакс напружився, готуючи тінь до захисту. Потім істота підвелася — повільно, ніби її тіло ще не звикло до сили тяжіння після століть у невагомості кріосну. Її очі, червоні, мов розпечене вугілля, дивилися на Арея не з підкоренням — з чимось іншим. З вдячністю. Так дивиться врятований на того, хто витягнув його з пастки, в якій він уже змирився померти.

«Як тебе звати?» — запитав Арей. Його голос був спокійним, хоча всередині все тремтіло. Він уперше розмовляв з Лордом не як зі зброєю, не як із ворогом, не як із монстром. Як із рівним.

Істота вагалася. Її губи ворухнулися, ніби намагаючись згадати щось, що було поховане під шарами болю, експериментів і кріосну. «Мене звали... Кай, — нарешті сказала вона. Голос був хрипким, але в ньому вже проступали людські нотки. — Колись. Дуже давно. Потім СЕЯ дала мені номер. KL-VII. Лорд Виснаження. Але я... я не хочу бути номером.»

«Ти не будеш, — сказав Арей. — Ти будеш Каєм. Якщо хочеш піти з нами — підеш Каєм. Якщо хочеш залишитися — залишишся Каєм. Не номером. Не зброєю. Собою.» Кай дивився на нього довго, дуже довго. А потім кивнув. Один раз. Повільно. І відступив убік, даючи Арею дорогу до наступної камери.

Другий Лорд спав у камері, яка відрізнялася від інших. Вона була меншою, майже дитячою, і скло на ній було товстішим, міцнішим, ніби СЕЯ боялася того, хто спав усередині. Арей підійшов, приклав долоню до скла — й відчув, як кристал у кишені спалахнув яскравіше, ніж будь-коли. Усередині камери, згорнувшись калачиком, лежала дівчинка. На вигляд — років десяти. Її волосся, довге й біле, розсипалося по подушці, а обличчя, навіть уві сні, було спотворене гримасою болю. Вона не була схожа на Лорда. Вона була схожа на дитину. На жертву.

«Вона не прокидалася століттями, — сказав Сензарій, який підійшов ззаду. — Я бачу її пам'ять. Вона була... вона була однією з перших. Однією з тих, на кому СЕЯ тестувала протоколи "Генезіс". Їй було шість років, коли її забрали. Вісім, коли вона вбила свого першого куратора. Десять, коли вони заморозили її, бо не змогли контролювати.»

«Розбуди її, — сказав Арей. І в його голосі не було ні сумніву, ні вагання. Тільки біль. Біль за дівчинку, яка ніколи не мала дитинства. — Вона заслуговує на другий шанс.» Сензарій кивнув. Він не питав, чи впевнений Арей. Він знав, що той упевнений. Він підійшов до камери, поклав руки на скло, заплющив очі — і його свідомість, яка тепер була частиною пам'яті Сирхаосу, торкнулася свідомості дівчинки. Не грубо, не насильницьки. М'яко. Як мати, яка будить дитину вранці, знаючи, що та не виспалася, але час вставати.

Камера засичала. Скло піднялося. Дівчинка відкрила очі — великі, чорні, без білків, без зіниць, просто дві безодні, в яких можна було потонути. Вона подивилася на Арея, потім на Сензарія, потім на Тарну, яка стояла позаду, притиснувши руку до рота. І раптом заплакала. Не істерично, не голосно — тихо, майже беззвучно, як плачуть ті, хто розучився просити допомоги, тому що ніхто ніколи не відповідав.

Арей не знав, що робити. Він не мав досвіду втішати дітей — він сам був дитиною. Але він зробив те, що підказало йому серце. Він просто сів поруч, обійняв її й мовчав. Іноді мовчання лікує краще за будь-які слова.

Третій Лорд не захотів виходити з камери. Він сидів усередині, обхопивши голову руками, й тремтів. Його тіло було вкрите шрамами — старими, білими, схожими на карти невідомих світів, вирізаних на шкірі. «Я не хочу, — сказав він, коли Арей спробував заговорити до нього. — Я не хочу бути зброєю. Не хочу нікого вбивати. Не хочу нічого відчувати. Просто залиште мене тут.»

«Ми не залишимо тебе, — сказав Арей. — Не тому, що ти нам потрібен. А тому, що ти заслуговуєш на краще, ніж гнити в цій скляній труні.» Лорд підняв голову. Його очі, блакитні, майже прозорі, дивилися на Арея з недовірою. «Ти не знаєш, що я зробив. Ти не знаєш, скільки людей загинуло через мене. СЕЯ використовувала мене, як зброю. Я вбивав. Багато. За наказами. Без питань. Я не заслуговую на другий шанс.»

«Можливо, — сказав Арей. — Але хто вирішує, хто заслуговує, а хто ні? Я не суддя. Я не бог. Я просто хлопчик, який намагається вижити. І я знаю, що сам робив помилки. Багато помилок. Але якщо я зупинюся через те, що не заслуговую на прощення, я ніколи не зможу стати кращим. А я хочу стати кращим. Ти хочеш?»

Лорд мовчав довго. Настільки довго, що Арей уже вирішив, що він не відповість. Але потім той повільно підвівся, вийшов із камери й став поруч. Не поруч з Ареєм — поруч із Каєм і дівчинкою, яка вже перестала плакати й тепер дивилася на нового товариша з цікавістю, змішаною зі страхом. «Мене звали Доріан, — сказав він. — Але це було в іншому житті. Я не знаю, чи маю право називати себе цим іменем тепер.» «Маєш, — сказав Арей. — Якщо хочеш.» Доріан кивнув. І це був початок.

Четверта камера була порожньою. Арей завмер перед нею, дивлячись на чисте скло, на порожнє ліжко, на відключені датчики. «Де він?» — запитав він у Сензарія. Лорд Думок заплющив очі, нишпорячи в пам'яті Сирхаосу, у архівах цієї бази, у залишках спогадів, які він міг уловити. «Він утік, — нарешті сказав Сензарій. — Сто років тому. Коли стався збій у системах життєзабезпечення. Він прокинувся, зламав замки, убив охорону й зник. СЕЯ не стала переслідувати його, боячись розголосу. Вони вирішили, що він загине в космосі. Але він не загинув. Я не знаю, де він зараз. Але він живий.»

Арей подивився на порожню камеру довго. Потім сказав: «Ми знайдемо його. Не сьогодні, не завтра. Але знайдемо. Він має право знати, що він не один.» Тарна подивилася на сина з подивом. Він уже думав не тільки про тих, хто був поруч, а й про тих, кого він навіть не знав. Він думав про всіх. І це, можливо, робило його лідером більше, ніж будь-який кристал, будь-яка сила, будь-яке пророцтво.

П'ятий Лорд спав у найбільшій камері. Він був велетнем — майже три метри зросту, широкоплечий, із руками, які могли б розчавити голову дорослому чоловікові, як яйце. Його шкіра була темно-синьою, майже чорною, а очі, навіть крізь закриті повіки, світилися яскраво-жовтим. «Він небезпечний, — сказав Сензарій. — Його сила — чиста фізична міць. Він може ламати стіни, згинати метал, розривати броню руками. СЕЯ боялася його більше, ніж будь-кого з нас. Вони тримали його в окремому блоці, подалі від інших.»