Частина XII: ГОЛОСИ В ТЕМРЯВІ

Ревік прийшов до тями на третій день після операції. Не різко, не з криком — повільно, майже неохоче, ніби його виштовхували з глибокого сну, в якому не було ні болю, ні спогадів, ні страху. Спочатку він відчув лише світло — біле, неприродно яскраве, яке проникало крізь закриті повіки, розтинаючи темряву на тисячі дрібних уламків. Потім — запахи. Стерильний, різкий запах медичного модуля, змішаний із чимось металевим, холодним, схожим на кров. Потім — звуки. Рівне гудіння апаратів, тихе клацання крапельниці, чиєсь дихання — спокійне, розмірене, чуже.

Він розплющив очі. Стеля була низькою, сірою, всіяною ледь помітними тріщинами. Десь ліворуч блимав зелений індикатор — пульс, тиск, рівень кисню. Усе в нормі. Усе працювало. Навіть імпланти, які майже згоріли під час бою, тепер тихо гуділи десь у глибині тіла, виконуючи свої функції, ніби нічого не сталося. Ревік спробував поворухнути рукою — тупою, лівою, яку не розтрощила куля. Рука підкорилася, хоча здавалася чужою, наче належала комусь іншому. Він підніс її до обличчя, подивився на бліду шкіру, на тонкі лінії вен, що просвічували крізь шкіру. Живий. Він усе ще був живий.

Поруч, на стільці, що стояв біля ліжка, спала Елія Рен. Її голова була схилена набік, руки складено на колінах, дихання — рівне, спокійне, без того болісного хрипу, який Ревік чув останніми днями перед тим, як знепритомніти. Вона виглядала виснаженою — синці під очима, зморшки, яких не було раніше, блідість, що не зникала навіть уві сні. Але вона посміхалася. У сні. Можливо, бачила щось добре. Можливо, просто втомилася боятися. Ревік не став її будити. Він просто лежав, дивлячись на стелю, і вперше за довгі роки не планував, не прораховував, не аналізував. Він просто дихав. І цього було достатньо.

Арей сидів у їдальні «Гімну Тиші» — великому приміщенні, яке колись могло вмістити сотню бійців, а тепер здавалося пустельним, мов склеп. Столи були порожніми, стільці — прикрученими до підлоги, а на стінах все ще висіли інструкції з техніки безпеки, які ніхто ніколи не читав. Перед ним стояла тарілка з синтетичною їжею — сірою, несмачною, але поживною. Він не їв. Він просто дивився на неї, перекочуючи виделку в пальцях, і думав. Поруч сиділа Ліна. Вона їла — швидко, жадібно, ніби боялася, що їжу заберуть, якщо вона не встигне. Тарна сиділа навпроти, тримаючи в руках чашку з якимось теплим напоєм, схожим на чай, але без смаку. Сензарій притулився до стіни в кутку й дрімав — чи то спав, чи то намагався відновити сили, виснажені контактом із пам'яттю Сирхаосу. Гелморакс сидів за окремим столом, осторонь від усіх, і його тінь повільно коливалася на стіні, мов маятник.

Теріон увійшов безшумно — риса, яка зберіглася в ньому ще з часів служби в СЕЯ. Він тримав у руках планшет, на екрані якого мерехтіли якісь дані — карти, схеми, довгі колонки цифр. «Ми маємо проблему», — сказав він, сідаючи навпроти Арея. Без зайвих слів, без вітань, без вибачень. Арей підняв голову. «Які саме?» «СЕЯ знає, що ми на борту. Не знаю, як — можливо, хтось передав сигнал, можливо, на кораблі є прихований маяк, який активувався, коли ми зайшли в ангар. Але факт залишається фактом: за нами стежать. І судячи з траєкторії сигналу, перехоплювачі будуть тут через...» — він глянув на планшет, — «двадцять три години.»

Тиша, яка запала в їдальні, була важкою, майже матеріальною. Ліна перестала жувати. Тарна опустила чашку. Навіть Сензарій розплющив очі. «Скільки їх?» — запитав Арей. «Невідомо. Сигнал зашифрований. Але я знаю СЕЯ — вони не відправлять одну капсулу. Ймовірно, флотилія. Можливо, з Інквізиторами на борту.» «А корабель? — Тарна кивнула на стіни, за якими гули двигуни. — Ми можемо битися?» Теріон похитав головою. «"Гімн Тиші" — бойовий корабель, але без команди він — просто купа металу. Мені потрібен екіпаж. Пілоти, навідники, інженери. А в мене є лише ви, поранені Лорди, медик, дитина...» — він глянув на Ліну, яка насупилася, — «і я. Цього недостатньо.»

Арей мовчав. Він дивився на планшет, на червоні точки, що повільно наближалися до їхньої позиції, і відчував, як у грудях наростає знайоме відчуття. Не страх. Не паніку. Рішучість. «Тоді нам потрібні союзники», — сказав він. «Які союзники? — Теріон криво усміхнувся. — СЕЯ контролює більшу частину галактики. Ті, хто не з ними, або ховаються, або мертві.» «Я знаю, де шукати», — раптом сказав Сензарій. Усі повернулися до нього. Лорд Думок сидів, притулившись до стіни, його очі були розплющені, але дивилися кудись крізь стіни, крізь корабель, крізь сам простір. «Пам'ять Сирхаосу, — сказав він. — Я бачив кріокамери. Не тільки на цьому кораблі. СЕЯ розкидала їх по всій галактиці. Деякі — на покинутих станціях. Деякі — на астероїдах. Деякі — в глибокому космосі. Їхні координати зберігаються в моїй свідомості. Я можу знайти їх. І я можу... розбудити їх.» «Лордів», — сказав Арей. Це не було запитанням. «Так. Лордів. Тисячі Лордів, яких СЕЯ створила, а потім забула. Тисячі істот, які мають причину ненавидіти своїх творців. Тисячі потенційних союзників.»

Теріон насупився. «Тисячі нестабільних, непередбачуваних, небезпечних істот, — сказав він. — Ти пропонуєш розбудити армію монстрів і сподіватися, що вони не вб'ють нас першими?» Сензарій повільно похитав головою. «Я пропоную дати їм вибір. Так само, як Арей дав вибір Інквізиторам. Не силою, не страхом, не обманом. Правдою. Вони мають право знати, що з ними зробили. І вони мають право вирішити, як їм жити далі.» Арей дивився на Сензарія, потім на Теріона, потім на матір, яка мовчки спостерігала за розмовою. «Ми не маємо часу на довгі дискусії, — сказав він. — Через двадцять три години сюди прибудуть ті, хто хоче нас убити. Якщо ми залишимося — ми помремо. Якщо полетимо — нас перехоплять. Єдиний шанс — знайти притулок. Місце, де ми зможемо сховатися, зібрати сили й підготуватися до наступного удару.» Він повернувся до Сензарія. «Ти бачив у пам'яті Сирхаосу якесь місце? Безпечне? Приховане?»

Сензарій заплющив очі. На кілька секунд його обличчя спотворилося — чи то від болю, чи то від напруги. Потім він розплющив очі й кивнув. «Є одна станція. Забута. Покинута. Вона належала СЕЯ багато років тому, але після того, як там стався... інцидент, її закрили. Координати стерті з усіх баз даних. Про неї не згадують навіть у найсекретніших архівах. Але я бачив її. Сирхаос пам'ятає.» «Ти бачив, що там сталося?» — запитав Теріон. Сензарій подивився на нього. І в його погляді було щось таке, від чого Теріон не зміг стримати легкого тремтіння. «Так, — сказав Сензарій. — Бачив. І повірте, ви не хочете знати, що там сталося. Але це єдине місце, де нас не знайдуть. Принаймні деякий час.»