Частина XI: ПОПІЛ І СВІТАНОК

Арей стояв над уламками Ксеріата-09 і не міг відвести погляду. Механічне тіло Лорда Війни лежало розкидане по чорному каменю, мов розібраний конструктор, якого ніколи не зберуть знову. Рука — окремо, за кілька метрів від корпусу. Сенсорна панель на грудях — розтрощена, зі скла висипалися кристали, які колись передавали йому зображення світу. Кабелі, що стирчали з шиї, звивалися на вітрі, мов перерізані нерви, які все ще намагалися передати сигнал туди, де вже не було нікого, хто міг би його прийняти.

Арей не знав, чи можна ховати машину. У нього не було відповіді на це питання. Він не чув ні про які ритуали, ні про традиції, ні про слова, які варто сказати над металом, що колись дихав, рухався, захищав. Але Ксеріат не був просто машиною. Він захищав їх. Він пожертвував собою. Він мав право на прощання.

Тарна стояла поруч, тримаючи в руках шматок металу — уламок грудної панелі, на якому ще можна було розгледіти частину напису, вигравіруваного тонкими літерами: *«КСЕРІАТ-09. Клас: Лорд Війни. Статус: активний»*. Тепер цей статус змінився назавжди.

Арей узяв уламок з рук матері, обережно, ніби той міг розсипатися від одного необережного дотику. Він поклав його на плаский камінь, який знайшов серед розкиданих уламків, накрив іншим каменем, утворивши подобу могили — незграбної, грубої, але щирої. Він не промовив жодного слова. Не тому, що не мав що сказати, а тому, що слова здавалися занадто малими для того, кого більше не було поряд.

Гелморакс стояв осторонь, вдивляючись у цю сцену з-під насуплених брів. Він не плакав — він не вмів, або давно забув, як це робиться. Але його тінь, яка завжди жила окремим життям, раптом здригнулася, ніби від холоду, хоча ніч на Сирхаосі була теплою. Він пам'ятав, як Ксеріат бився поруч із ним. Як прикривав його, коли Гелморакс не міг захистити себе. Як мовчав, навіть коли його ламали — ламали руки, ноги, сенсори, з'єднання, а він не видав жодного звуку, тому що вважав, що скаржитися — це прояв слабкості.

Ксеріат ніколи не скаржився. Він просто робив те, для чого був створений: воював, захищав, виконував накази. Але в останній момент свого існування він зробив більше — він обрав. Обрав захищати, а не вбивати. Обрав померти, але не зрадити тих, хто став його… ні, не господарями, не командирами. Друзями. І це робило його більшим, ніж просто зброя.

«Ти був хорошим воїном», — тихо промовив Гелморакс, дивлячись на імпровізовану могилу. Його голос тремтів — ледь помітно, але Сензарій, який стояв поряд, почув це тремтіння. «Але головне — ти був хорошим другом. Я не забуду тебе. Ніколи.» Сензарій мовчки кивнув. Він теж пам'ятав. Він пам'ятав усе.

Елія Рен робила перев'язку Ревіку вже втретє за останні кілька годин. Рана на його плечі не гоїлася — наноплазмовий слід, залишений кулею снайпера, продовжував руйнувати тканини, повільно, але невпинно, як іржання на металі, яке не можна зупинити, можна лише сповільнити. Шкіра навколо поранення почорніла, стала крихкою, мов попіл, і при кожному поруху Ревіка з неї сипалися дрібні лусочки, що розчинялися в повітрі, залишаючи після себе кислий запах горілого.

Елія знала, що її запаси антибіотиків майже вичерпані. Стимулятори, які вона вводила Ревіку щоразу, коли його пульс падав до критичної позначки, закінчувалися один за одним. Знеболювальне взагалі не діяло — імпланти Ревіка, які колись мали захищати його від болю, тепер, пошкоджені, посилювали кожне відчуття, перетворюючи навіть найменший дотик на тортури.

Ревік лежав на камені, блідий, мов смерть, із заплющеними очима. Його дихання було хрипким, переривчастим, ніби кожен вдих давався йому з величезним зусиллям. Але коли Елія затягувала черговий вузол на пов'язці, він раптом розплющив очі й подивився на неї. Не з болем — з усмішкою. Кривою, втомленою, але все ще живою.

«Скільки мені залишилося, докторе?» — запитав він, і його голос був таким тихим, що Елія ледь розчула його крізь гудіння вітру. Елія не відповіла одразу. Вона не хотіла брехати, але правда була надто жорстокою, щоб вимовити її вголос. Вона продовжувала замотувати бинт, уникаючи його погляду, ніби якщо вона не подивиться йому в очі, то зможе відкласти неминуче. «Години», — нарешті сказала вона, коли пауза стала нестерпною. «Якщо ми не знайдемо медичний модуль. Якщо не зупинимо руйнування. Якщо…»

«Якщо, якщо, якщо», — перебив її Ревік, і в його голосі промайнула тінь колишньої іронії, тієї самої, якою він зустрічав будь-яку небезпеку. «Я знаю. Я завжди знав, що цей день настане. Просто не думав, що він буде таким… несподіваним.» Він зробив паузу, важко дихаючи, потім повернув голову в бік, де Арей стояв на колінах біля могили Ксеріата. Його погляд став м'якшим — таким м'яким, яким Елія ніколи не бачила його раніше. «Але я не шкодую, — сказав він. — Ні про що. Він того вартий.» Елія простежила за його поглядом. Хлопчик у брудному одязі, зі слідами сліз на щоках, обережно складав каміння на могилі того, кого він ледве знав. Вона не запитала, кого саме Ревік має на увазі — Арея, Ксеріата, себе колишнього чи себе теперішнього. Вона й так знала відповідь. Вона мовчки кивнула і затягнула останній вузол.

На борту «Гімну Тиші» Теріон стояв перед головним екраном, на якому пульсувало червоне повідомлення. Воно з'явилося кілька хвилин тому й не зникало, наполегливе, мов настирливий кредитор, який вимагав відповіді. *«ВИКЛИК РАДИ. РІВЕНЬ ПРІОРИТЕТУ: МАКСИМАЛЬНИЙ. ВІДПОВІСТИ? ТАК/НІ»*

Теріон дивився на ці літери довго — так довго, що вони почали розпливатися перед очима, перетворюючись на червоні плями. Він знав, що має відповісти. Знав, що якщо не відповість, Рада надішле ще один виклик. Потім ще один. Потім, можливо, накаже Інквізиторам перевірити, чи все гаразд. Але Теріон уже прийняв рішення. Він відвернувся від екрана, не натиснувши жодної кнопки. Розвернувся на підборах і вийшов із командного центру, залишаючи червоне повідомлення мерехтіти в порожнечі, ніхто ніколи не відповість.

Він ішов коридорами корабля — довгими, сірими, освітленими аварійними лампами, які блимали в ритмі, що збивався щоразу, коли десь далеко в надрах корпусу щось вибухало або замикало. Повз техніків, які все ще намагалися відновити хоч щось із систем, що вийшли з ладу після удару Сирхаосу. Повз поранених бійців, які сиділи біля стін і дивилися на нього з надією — тією самою надією, яку він не міг їм дати, тому що сам не знав, що буде далі. Повз мовчазні каюти, де спали ті, хто ще міг спати, не бачачи кошмарів.