Частина IX: ВОЛЯ РАДИ

Теріон стояв біля згаслої консолі й дивився на дим, що повільно піднімався з-під тріснутої панелі управління. «Гімн Тиші» більше не співав. Його системи, такі досконалі, такі бездоганні, вийшли з ладу в одну мить — не від ворожого вогню, не від технічної помилки, а від того, що планета, яку вони вважали бездушним каменем, раптом вирішила захищатися.

Фіолетовий імпульс, що вдарив із надр Сирхаосу, не був зброєю в людському розумінні. Він не випалював, не руйнував, не вбивав. Він просто вимикав. Один за одним падали головний реактор, навігаційні системи, сенсорні масиви, комунікаційні вузли. Навіть аварійне живлення, яке мало тримати корабель у будь-яких умовах, відмовило через тридцять сім секунд після удару. Теріон не знав, чи це була випадковість, чи планета точно знала, куди цілити. Він не знав, чи варто взагалі називати те, що сталося, «ударом». Можливо, Сирхаос просто зітхнув — і цього видиху вистачило, щоб найпотужніший корабель СЕЯ перетворився на купу мертвого металу.

Навколо нього, в напівтемряві аварійного освітлення, метушилися техніки. Вони намагалися хоч щось відновити, хоч якийсь зв'язок, хоч іскру живлення, але кожна спроба закінчувалася невдачею. Снайпер сидів біля стіни, затиснувши між колінами гвинтівку, й дивився в одну точку — його очі були порожніми, мов у людини, яка побачила щось таке, що не вкладалося в жодну з її систем координат. Велетень із механічною рукою лежав на ношах, його імпланти почервоніли й пульсували, немов живі, але він мовчав, лише іноді важко зітхаючи.

Інші бійці — ті, хто вижив після хвилі страху Гелморакса, ті, хто не збожеволів у печерах, ті, хто зміг повернутися на борт, — сиділи мовчки, вдивляючись у темряву за ілюмінаторами, де далеко внизу лежала планета, яка майже знищила їх. Теріон не звинувачував їх. Він сам відчував те саме. Але він не міг дозволити собі розпачу, тому що він був командиром, а командири не мають права падати духом, навіть коли весь світ руйнується навколо.

Відтак, він узяв переносний комунікатор — стару модель, яка працювала на фізичних принципах, не схильних до впливу Сирхаосу, — набрав код прямого зв'язку з Радою СЕЯ й вийшов у відсік, де ніхто не міг почути його слів. З'єднання встановилося не одразу. Сигнал проходив крізь перешкоди, крізь фіолетове сяйво, крізь саму атмосферу планети, яка, здавалося, не хотіла випускати жодного слова в космос. Але Теріон чекав. Він умів чекати. І нарешті на маленькому екрані з'явилося зображення — не обличчя, а лише темний силует на тлі сірого світла.

Голос, який заговорив, не належав жодній конкретній людині. Він був синтезованим, знеособленим, складеним із голосів усіх членів Ради одночасно — так, щоб жоден із них не ніс індивідуальної відповідальності за те, що було сказано. Цей голос називали «Волею Ради», і Теріон чув його лише двічі за всю свою кар'єру. Першого разу — коли отримав наказ знищити цілу колонію на планеті Ксар-Модж. Другого — коли його відправили на полювання за Ревіком. Тепер настав третій.

«Командире Теріоне, — промовила Воля Ради. — Доповідайте.» Теріон коротко, без зайвих емоцій, описав усе, що сталося. Висадка. Втрата першої групи. Проникнення в печери. Зустріч із Ревіком, Лордами, Ареєм. Хвиля страху Гелморакса. Наказ на застосування Протоколу Фенікс. І те, що сталося потім — як планета атакувала корабель, як системи відмовили, як заряд не був активований. Він говорив рівно, чітко, по-військовому, але наприкінці його голос ледь помітно здригнувся — там, де він описував, як Арей стояв перед дулом снайперської гвинтівки й не відступив.

Воля Ради мовчала кілька секунд. Потім голоси, з яких вона складалася, заговорили знову — тепер трохи швидше, трохи напруженіше, ніби навіть синтезована свідомість Ради не могла приховати свого занепокоєння. «Ваші дії оцінено як такі, що відповідають протоколам, командире. Ви не несете відповідальності за непередбачувану реакцію планети. Проте Протокол Фенікс не було виконано. Об'єкт АРЕЙ залишається активним. Це неприпустимо.» Теріон стиснув щелепу. «Корабель небоєздатний. Системи наведення знищені. Я не можу активувати заряд дистанційно.» «Ми знаємо. Тому до вас буде направлено підкріплення.»

Теріон на мить завмер. «Яке підкріплення? Нам потрібні тижні, щоб відновити хоч щось. А до того часу Ревік виведе хлопця з планети, і ми його втратимо назавжди.» «Підкріплення вже в дорозі, — відповіла Воля Ради. — Воно прибуде через чотири години. Ваше завдання — не дати об'єкту АРЕЙ залишити Сирхаос до їхнього прибуття.» Теріон хотів запитати, хто саме прибуде. Які сили, яка зброя, скільки бійців. Але Воля Ради випередила його. «Ви не маєте права знати деталі, командире. Це рішення найвищого рівня. Єдине, що ми можемо вам повідомити — підкріплення не належить до складу СЕЯ. Воно не належить до жодної відомої вам структури. Воно не підпорядковується вашим наказам і не звітує перед вами. Ваша роль — спостерігати й не заважати. Кінець зв'язку.»

Екран згас. Теріон дивився на чорне скло, в якому відбивалося його власне обличчя — втомлене, з глибокими зморшками, яких не було ще кілька днів тому. Він не знав, що означають ці слова. Він не знав, хто або що летить до Сирхаосу. Але вперше за довгі роки служби він відчув не просто невпевненість, а справжній холод у грудях. Тому що Воля Ради ніколи не використовувала такі формулювання. «Не належить до жодної відомої структури». Це означало лише одне: СЕЯ відчайдушно намагалася приховати те, що відбувається. Навіть від власного командира «Гімну Тиші».

А тим часом на поверхні Сирхаосу, біля підніжжя чорних скель, група Арея облаштовувала тимчасовий табір. «Тимчасовий» — це було голосне слово, тому що ні в кого не було ні наметів, ні спальних мішків, ні навіть нормального вогнища. Вони просто сіли на камінні, притулившись спинами один до одного, й намагалися зігрітися диханням. Ніч на Сирхаосі була холодною — не так, як у космосі, але досить, щоб пальці німіли, а дихання перетворювалося на білі хмарки, які одразу ж розчинялися у фіолетовому серпанку.