Частина VIII: ГОЛОС КРОВІ

Тарна Веласко стояла на краю прірви й дивилася туди, де за кілька сотень метрів, на протилежному боці безодні, вона побачила його. Арей. Її син. Живий. Він сидів на кам'яному виступі, притулившись спиною до холодної стіни, поруч із ним — дівчинка Ліна, донька загиблого капітана, а трохи далі, розкинувши руки, лежав непритомний Сензарій, Лорд Думок, чиє обличчя було залите кров'ю, а груди ледь помітно здіймалися в ритмі слабкого, переривчастого дихання.

Між Тарною й ними простягалася порожнеча — не просто відстань, а справжня безодня, наповнена фіолетовими потоками світла, які текли знизу вгору, мов ріки, що бігли проти гравітації. Це світло пульсувало, дихало, жило власним життям, і кожна його хвиля народжувала ледь чутний звук — низький, глибокий, схожий на стогін давно померлої зірки. Тарна не знала, скільки часу вона вже стоїть тут, вдивляючись у темряву, намагаючись розгледіти риси обличчя сина. Можливо, кілька секунд. Можливо, цілу вічність.

Її серце калатало десь у горлі, руки тремтіли, а губи самі собою шепотіли ім'я, яке вона промовляла тисячі разів — коли заколисувала його ночами, коли вчила ходити, коли відправляла в школу, коли востаннє бачила крізь скло карантинного модуля. «Арею», — прошепотіла вона, і голос її прозвучав так тихо, що навіть Елія, яка стояла поруч, ледь розчула. Але Тарні здалося, що цей шепіт мав би пролетіти крізь прірву, крізь фіолетові потоки, крізь саму реальність і доторкнутися до щоки сина. Цього не сталося. Світло проковтнуло звук. Фіолетові ріки поглинали голоси так само, як поглинали світло, час і, можливо, самі душі.

Тиша, що настала після її слів, була важкою, майже матеріальною — вона тиснула на плечі, на груди, на кожен міліметр шкіри, змушуючи Тарну відчути себе крихітною порошинкою перед обличчям чогось настільки великого, що навіть думка про опір здавалася смішною. Але вона не відступила. Вона дивилася на сина й не могла відвести погляду. Тому що там, на тому боці, був увесь її світ.

Сензарій поворухнувся першим. Його повіки затремтіли, потім повільно піднялися, відкриваючи очі, в яких усе ще жевріли відблиски побачених видінь — галактики, що народжувалися й помирали, цивілізації, що здіймалися до небес і розсипалися на попіл, обличчя істот, яких не існувало в жодному каталозі СЕЯ. Він спробував підвестися, але руки підкосились, і він знову впав на спину, важко дихаючи, стискаючи пальцями холодний камінь. Кров на його обличчі встигла засохнути, перетворившись на темні кірки, що тріскалися при кожному русі. Ліна одразу ж підскочила до нього, притримала за плече, допомагаючи сісти, і Сензарій, спершись спиною на стіну, нарешті зміг озирнутися.

Його погляд ковзнув по печері, по фіолетових потоках світла, по величезному оку, що дивилося знизу, — і зупинився на Тарні. Він упізнав її не одразу. Його свідомість, перевантажена спогадами Творців, поверталася до реальності повільно, шматками, наче складаючи розірвану карту. Але коли впізнання нарешті прийшло, Сензарій завмер. Він побачив жінку на краю прірви — виснажену, з розпатланим волоссям, у брудному медичному халаті, який тріщав по швах, але з очима, що горіли таким вогнем, якого не було навіть у Творців. Вогонь матері, що втратила дитину й знайшла її знову.

Сензарій знав, що таке втрачати. Він бачив смерті цілих світів. Але він ніколи не був матір'ю. І тому те, що він побачив у погляді Тарни, змусило навіть його, Лорда Думок, відчути щось схоже на благоговіння. Він облизав запеклі губи, зібрав рештки сил і заговорив — тихо, але так, що його голос долетів до протилежного краю, розрізаючи фіолетову тишу, мов лезо. «Не намагайся перетнути прірву, — сказав він. — Сирхаос не пропускає тих, хто не пройшов випробування. Це не просто відстань. Це межа між тими, кого планета визнала, й тими, для кого вона залишається чужою. Якщо ти ступиш туди — прірва проковтне тебе. Не залишиться навіть спогаду.»

Тарна почула ці слова. Вони вдарили її, як удар батогом, але вона не відступила. Вона дивилася на Сензарія, потім на сина, потім знову на безодню, що розділяла їх, і в її грудях щось стиснулося так сильно, що стало боляче дихати. «Арею», — знову прошепотіла вона, цього разу голосніше, майже вигукнула, й її слова знову потонули у фіолетовому світлі.

Арей почув її. Він сидів нерухомо, притулившись до стіни, його обличчя було блідим, а очі запалими — видіння Сирхаосу виснажили його, забрали сили, залишивши лише оболонку, яка ледь трималася на межі непритомності. Він бачив стільки смертей, стільки світів, стільки чужих життів, що власне тіло здавалося чужим, непотрібним, майже випадковим. Але коли її голос — тихий, зірваний, але впізнаваний із закритими очима — доторкнувся до його свідомості, щось у ньому здригнулося. Щось, що не належало Творцям. Не належало Сирхаосу. Не належало жодному з побачених світів. Щось, що було лише його, Арея, хлопчика з корабля «Оріон-II», сина Тарни Веласко.

Він спробував підвестися, але ноги не тримали — вони тремтіли, мов у новонародженого оленя, й він знову впав на коліна, дряпаючи долоні об гострий камінь. Ліна кинулася до нього, підхопила під руки, допомагаючи втримати рівновагу. «Не рухайся, — прошепотіла вона, сама ледь стримуючи сльози. — Ти занадто слабкий. Відпочинь.» Але Арей не слухав. Він підняв голову, повернув її в бік прірви, й уперше за довгий час його очі зустрілися з очима матері.

Відстань між ними була величезною — сотні метрів порожнечі, фіолетових потоків і темряви. Але ця відстань раптом здалася неважливою. Тому що в погляді Арея з'явилося те, чого не було в ньому відтоді, як Ревік уперше поклав руку йому на плече. Розгубленість. Не впевненість воїна, не холодний розрахунок Лорда, не відчай жертви — а звичайна, людська, майже дитяча розгубленість хлопчика, який раптом побачив маму після того, як увесь світ перетворився на кошмар. Його губи ворухнулися, він хотів щось сказати, але з горла вирвався лише хрип — сухий, слабкий, ледь чутний навіть для Ліни, яка стояла поруч. Він кликав її. Без слів. Без звуку. Просто дивився, як дивиться дитина, що заблукала в лісі й раптом побачила вогник рідного дому.