Частина I: ПЛАНЕТА СИРХАОС

Технології досягли неймовірного рівня. Але ціна за це виявилася надто високою. Забагато людей — і замало ресурсів. Природа планети майже знищена. Людство, охоплене перенаселенням, веде справжню війну за місце під сонцем. Великі міста нагадують гігантські мурашники, загорнуті в сплав металу, бетону й скла. Через хмари промислового диму сонце давно стало невидимим.
Це жорстокий світ, у якому виживає найсильніший, а слабкий — приречений на загибель.
Найпарадоксальніше те, що цей безжальний світ зруйнується не зсередини, а впаде від сили, що у десятки разів його перевершить.
Це — початок захопливої історії, у якій буде все: зрада і кохання, боротьба за владу, страх, хоробрість і смерть. Але буде й надія. А, як відомо, надія помирає останньою.
Коли не залишається нічого, і кінець здається неминучим, коли все вигоріло дощенту — лишається лише злість. Вона стає останнім бастіоном перед тим, як з’являється надія. Та, яка приходить у найтемніші миті життя. Та, що здатна врятувати навіть тоді, коли здається, що вже пізно.
І ця історія — про неї. Про надію, яка зародиться в серці малого хлопця, що ще вірив у добро.
Максим — дитина свого часу. Сміливий і кмітливий дванадцятирічний хлопець із блакитними очима. Він любив мріяти: коли виросте — стане дослідником, вирушить за межі планети. Там, у глибинах чорної космічної матерії, він уявляв нові світи, героїчні битви й монстрів, яких перемагав.
Хто були ті монстри — лише плід дитячої уяви? Хто знає...
Можливо, наші мрії й думки справді створюють реальність десь там, за межами видимого. Можливо, наші демони оживають у чорних дірах інших світів.
Хто знає…
Можливо, цю книгу варто було б почати зі світла. З добра.
Але ні, читачу. Я почну її з мороку.
Із того, що називається Імперією.
Її важкий чобіт топче нові світи. Вона — колосальний механізм із крові, кісток і металу.
Хто вони такі — ці пожирачі світів? Звідки прийшли ці демони ночі?
Саме з цього й починається моя розповідь.
Із планети під назвою Сирхаос — утвореної від слів хаос і сирота.
Планети без господаря. Планети безумства.
Саме звідти почалося становлення того, кого назвуть Чорним Лордом Розрухи й Хаосу.
А було це так...
Одинокий космічний корабель із торговцями та їхніми сім’ями, зазнавши аварії, був змушений здійснити посадку на невідомій планеті. Пізніше її назвали Сирхаос.
Катастрофа...
Люди опинилися серед суворих, похмурих ландшафтів чужого світу.
Повітря тут було придатним для дихання — і це стало першою й єдиною доброю новиною. Торговці полегшено зітхнули. Але на цьому втіха скінчилася.
Спочатку все йшло добре.
Розбили табір, розмістили охоронних роботів по периметру, почали готувати їжу...
Аж раптом — крик із темряви.
Кричав чоловік на ім’я Рон. Кричав так, ніби побачив саму смерть.
Без зволікання кілька людей, серед них і капітан, кинулися на допомогу.
— Роне, що трапилось?! — вигукнув капітан.
Та відповіді не було.
Чоловік сидів на землі, обхопивши голову руками. Його очі були широко розплющені, зіниці — розширені від жаху. Він мовчав. За кілька хвилин Рон посивів. І перестав говорити.
Став німим.
І здавалося — старішав просто на очах.
Його негайно доправили на корабель.
— Роне, що з тобою? Що ти бачив? — запитували друзі.
Після довгої мовчанки Рон жестом попросив електронний планшет. Він хотів щось написати.
На екрані з’явився текст:
"Треба тікати з цієї планети.
Я бачив свого померлого батька…
Але то був не він.
Це створіння… воно копирсалося в моєму мозку.
Перед очима промайнуло все моє життя.
ВОНО харчується нашими страхами…"
Та на цьому жах не скінчився.
Коли капітан узяв планшет із рук Рона, на екрані почали з’являтися нові рядки. Вони пробивалися мовби зсередини пристрою — ніби хтось друкував із іншого боку реальності:
"Ви всі загинете.
Усі — крім тебе, Арею.
Ти станеш Темним Лордом.
Ти створиш Імперію, якої ще не бачив цей Всесвіт.
Але за це доведеться заплатити високу ціну.
Ти проклянеш день свого народження.
І станеш не тим, ким був.
Це буде прокляття вічного життя...
Яке одного дня обірве хлопчик із блакитними очима..."
Усі члени екіпажу були налякані. Вони розуміли: втекти з цієї проклятої планети неможливо — корабель зазнав критичних пошкоджень.
Було ухвалено рішення — озброїтися.
Відкрити кімнату зі зброєю. Вона відкривалася лише за особистим ключем капітана і за дозволом бортового комп’ютера.
Та коли Ор’тан подав запит, комп’ютер, проаналізувавши ситуацію, відповів холодним, майже байдужим голосом:
— Помилка доступу. Відхилено. Надто високий рівень нестабільності екіпажу.
Іншими словами — комп’ютер вирішив, що у стані паніки люди можуть повбивати одне одного.
Це був переломний момент.
Їжі вистачало, але всі розуміли: потрібно негайно вживати заходів безпеки.
Було вирішено: з першим світлом вирушити в розвідку. Можливо, вдасться дізнатися більше про ту істоту, яка зробила це з Роном. 
На світанку троє людей залишили корабель.
Попереду — капітан Ор’тан.
За ним — Греймс, бортмеханік: високий, рудоволосий, близько тридцяти років.
І Тарна, другий пілот: брюнетка з чіткими, виразними рисами обличчя.
Зброї не було. Це тривожило кожного з них — адже невідомо, що чекало попереду.
Експедиція спустилася в долину.
Позаду лишився корабель — вже рідний, звичний дім упродовж довгих місяців подорожей через холодний космос.
Тарна відкрила рюкзак, вшитий у її комбінезон, і дістала невеликий круглий об’єкт — гладкий металевий, схожий на більярдну кулю з кількома кнопками.
Вона натиснула одну з них.
Об’єкт ожив. Почав тремтіти, обертатися — і вже за мить трансформувався в дрона-розвідника з двома крилами, на яких блищали мініатюрні турбіни. Потоки полум’я виривалися з отворів — двигуни запускалися.
Дрон піднявся в повітря, здійнявшись угору.
І почав сканування місцевості.
З його корпусу ритмічно виривалися лазерні хвилі — вони ковзали по чорній поверхні планети та поверталися назад, надсилаючи зібрані дані до комп’ютерного шолома Тарни.
— Внизу є річка! — захоплено вигукнула вона. — Бачу блакитну поверхню, вода пульсує — легкі хвилі…
— Це може свідчити про наявність життя, — додав капітан.
— Вирушаємо до води. Можливо, знайдемо там щось вартісне, — сказав Ор’тан.
Вони рушили вниз, до озера.
Попутно між ними зав’язалася розмова.
— Планета цікава. Як вважаєш, Тарно? — запитав капітан.
— Дуже… Мені подобається ця сувора, чорна краса, — відповіла вона щиро.
І це була правда.
Скелястий ландшафт планети виглядав так, ніби зійшов зі сторінок фантастичних уявлень про чужі, інопланетні світи. Усюди панував глибокий чорний колір. І саме на його тлі, унизу, розкинулося озеро — величезне, чисте, блакитне.
Цей яскравий, майже фосфоресцентний колір води різко контрастував із темними скелями. А зверху — лагідне, тепле світло місцевого сонця, що лилося крізь тонкий атмосферний серпанок.
Від цього видовища перехоплювало подих.
Немов картина.
Жива, неймовірно яскрава — і водночас чужа.
Картина світу, якого вони не розуміли.
Тим часом команда дісталася до води.
— Відправ дрона під воду, — скомандував капітан.
Тарна подала команду, і дрон, що завис у повітрі, з шаленою швидкістю — немов хижий сокіл — рвонув униз. Його крила склалися, корпус знову набув форми більярдної кулі.
Сплеск — і дрон зник у глибинах озера.
Усі погляди були прикуті до моніторів на шоломах.
Картинка з камер вражала: вода виглядала ще блакитнішою, майже сяяла зсередини. Дрон знову трансформувався — з його корпусу вийшов гвинт, що почав обертатися, рухаючи пристрій уперед. Одночасно він узяв пробу води.
Комп’ютер одразу почав обробку даних: хімічний склад, щільність, температурні показники...
А також розпочалося сканування інформації, яку зберігали кристали цієї рідини.
— Вона жива… Це неймовірно, — прошепотіла Тарна, не відриваючи погляду від даних.
— Що ти маєш на увазі? — майже одночасно запитали капітан і Греймс.
— Саме те, що сказала... Це — непроста вода. Вона не просто фіксує дані: те, що "чула", "бачила", "відчувала"... Вона мислить. Це — жива матерія. Зараз вона взаємодіє з нашим комп’ютером. Вона — свідомість у рідкому вигляді.
— Її можна пити? — спробував пожартувати Греймс.
— Не думаю, що це гарна ідея, — відповіла Тарна серйозно. — Вона буквально змінить людину зсередини. Це не просто рідина — це інтелект.
— Якщо хтось вип’є цю воду... — вона замовкла. Не тому, що не знала, що сказати — просто не наважувалася озвучити власну підозру.
Вона лише відчувала: якщо ця вода потрапить у людський організм, вона почне взаємодіяти з думками, з мозковими імпульсами. Змінювати сприйняття, формувати нову нервову реальність.
І до чого це призведе — ніхто не знав.
У цей момент дрон передав сигнал: виявлено рух.
Щось наближалося.
Швидко.
— Що це таке?.. — прошепотів хтось.
На екранах з’явилося зображення істоти.
Вона була повністю чорна — чорна, як сажа у старій пічці.
Чудовисько.
Воно також випромінювало сигнали — схожі на ехолокацію, яку використовують дельфіни.
Її зовнішність вражала й лякала водночас: тіло — подібне до рептилії, довгий, веслоподібний хвіст, що допомагав розганятись у воді. Чотири лапи з перетинками. Величезні опуклі очі — мов у морського окуня. І голова… жахлива, з вигнутими, загостреними зубами.
Монстр із глибини озера.
Приблизно розміром із людину.
Людей охопив первісний жах.
— Чорт забирай!.. — вигукнув капітан. — Що це таке?..
Але його запитання повисло в повітрі — без відповіді.
Тим часом потвора наближалась до дрона. Ще мить — і вона його проковтнула.
— Тарна, поверни дрона, — твердо наказав капітан Ор’тан.
— Але… — жінка завагалася. — Це вб’є її…
— Мені байдуже, що ця тварюка загине! — різко відповів капітан. — Ми не можемо втратити дрона. Це новітня модель — надто цінна. До того ж ми досі не знаємо, з чим маємо справу.
Він на мить замовк, вдивляючись у монітор.
— Дрон містить дані про всіх нас: про планету, корабель, вантаж...
Я не хочу, щоб ця клята планета знала про нас усе.
Тарна виконала наказ. Вона подала команду, й дрон, що на той момент перебував у нутрощах істоти, активував бойовий режим.
Із його корпусу висунулося лезо, що оберталося, мов циркулярна пила. Апарат почав прориватися нагору, розтинаючи м’які тканини чудовиська.
Розсікши черево, він виринув на поверхню.
Озеро потемніло — блакитна вода забарвилась чорною кров’ю.
Та навіть з вивернутими нутрощами істота не померла.
Вона різко змінила напрямок і попливла в бік берега — туди, де стояли приголомшені люди.
Ще мить — і чудовисько вистрибнуло з води. Його лапи з перетинками хлюпнули по кам’яній поверхні.
Істота заревла.
У її крику змішалися лють, біль і відчай.
За мить жахливі зуби вп’ялися в ногу бортмеханіка.
Той закричав — не стільки від болю, скільки від інстинктивного, тваринного жаху.
Тіло чудовиська здригнулося в передсмертних конвульсіях — і застигло. Ще мить — і щелепи розтиснулись, втративши мертву хватку.
На місці укусу шкіра миттєво почала чорніти. По нозі побігли темні прожилки — ніби жива павутина, що розповзалася тілом.
Тарна миттєво ввела ін’єкцію. Це лише трохи пригальмувало поширення інфекції.
Але тоді погляди всіх прикувала ще одна деталь.
Очі Греймса стали повністю чорними.
Без зіниць. Без відблисків.
Темні, глибокі — мов провалля.
Усіх охопив страх.
Було очевидно: це — невідома інфекція, яка або вбиває, або змінює тіло людини на клітинному рівні.
— Треба негайно доставити Греймса на корабель! — вигукнула Тарна, обертаючись до капітана.
— Ні. На борт — не можна! — жорстко відповів Ор’тан. — Ми не знаємо, з чим маємо справу. Можливо, ця інфекція передається. У нас немає жодної інформації.
— Але ж він помирає…
— Я все розумію, Тарно. Але є інструкції. І ми мусимо їх дотримуватись. Це закон — для всіх нас.
Я не можу наражати на небезпеку весь екіпаж заради однієї людини.
— Я теж розумію… — її голос трохи затремтів. — Але на борту є медик. І повністю обладнаний медичний модуль.
У нас є шанс врятувати Греймса.
Капітан помовчав.
Потім коротко кивнув.
— Добре. Але в такому разі всі ми пройдемо п’ятиденний карантин. Без винятків.
Три сріблясті силуети повільно піднімалися схилом. Їхні комбінезони блищали у вранішньому світлі.
Попереду — жіноча постать. Вона йшла рівно, впевнено, із дивною легкістю.
Позаду — двоє чоловіків. Один шкутильгав на праву ногу, інший допомагав йому не відставати.
Перша вилазка…
Має свої плюси й мінуси, — думала Тарна. Плюси очевидні: неймовірні форми життя. Захоплююче відкриття… і водночас — неймовірна небезпека.
Вона була вражена побаченим. Її науковий інтерес палахкотів ізсередини.
Та попри це, в голові не вщухав гул тривожних думок — про пораненого Греймса, про загадкову інфекцію, про загрозу, що випромінювала сама ця планета.
Після повернення всіх трьох негайно помістили в карантинний блок — великий стерильний медичний модуль із сучасним обладнанням.
Невдовзі до них увійшла медик у захисному костюмі — Елія Рен.
На вигляд — близько п’ятдесяти. Струнка, підтягнута, з прямою поставою.
У її погляді поєднувались уважність дослідника і холодна твердість досвідченого фахівця. Вона виглядала як людина, яка ніколи не робить зайвих рухів.
За броньованим склом, у сусідній кімнаті, за процедурою спостерігали ще п’ятеро людей.
Серед них — двоє дітей.
Одна з них — десятирічна дівчинка на ім’я Ліна, донька капітана Ор’тана.
Він узяв її із собою, щоб доправити на зустріч із матір’ю, яка працювала на віддаленій станції — дорогою до Землі.
Темноволоса Ліна успадкувала від батька не лише зовнішність, а й внутрішню стійкість. Її зосереджений погляд і витримка були не за віком дорослими.
Поруч стояв хлопчик — Арей.
Син другого пілота — уже добре знайомої нам Тарни.
Саме про нього згадувалось у моторошному пророцтві, яке з’явилося на планшеті Рона.
Темний Лорд, який створить Імперію.
Ці слова не виходили в Тарни з голови.
Що вони означають?..
Чи справді це було пророцтво?
Ця думка лякала її більше, ніж будь-яка інфекція.
Троє чоловіків залишилися в оглядовій кімнаті.
Двоє з них — торговці: Брен Холвард і Сорен Даксон. Друзі, які трималися разом, як одне ціле. Їх важко було уявити поодинці.
Одним словом — справжні напарники.
А ось третій — зовсім інша постать.
Загадковий. Стриманий.
Ревік Салер.
Його прикомандирували до експедиції в останній момент.
Його єдине завдання — супровід таємного вантажу, який перевозив корабель «Оріон-II: Поріг Безодні».
Цей корабель належав одній із найбільших корпорацій людства — СЕЯ: Системи Ефірного Ядра, що базувалася на нещодавно колонізованій планеті в Зовнішньому кільці.
Офіційно — це трансгалактична дослідницька організація, що спеціалізується на інноваціях у сфері енергетики, технологій та колонізації.
Неофіційно — напіввійськова структура, що не раз потрапляла в тінь скандалів і звинувачень у заборонених експериментах на віддалених світах.
Про СЕЯ знали всі.
Але правду — не знав ніхто.
Саме Ревік мав повний доступ до вмісту контейнера.
Вантаж займав усе просторе складське приміщення. Це був масивний бокс із темного металу, зі стінками завтовшки в кілька десятків сантиметрів.
Він виглядав як броньована фортеця серед обладнання.
На лицьовій панелі — табличка з чітко вигравіруваним написом:
СЕЯ — Системи Ефірного Ядра
Тип: Трансгалактична приватна науково-технічна організація
Центральна база: Планета Ентеларіус (сектор X-92, Зовнішнє кільце)
Статус: Активна. Дослідницька структура
Гасло: «Розум керує енергією. Енергія керує всім.»
Серйозні люди з серйозними можливостями, — подумав тоді капітан Ор’тан, підписуючи контракт-зобов’язання на доставку вантажу.
Він розумів: вантаж — непростий. І винагорода була відповідною.
Але з самого початку його мучило запитання: чому така впливова структура, як СЕЯ, доручила транспортування комерційному судну?
І лише тепер, після всього, що сталося на планеті…
Після істоти з озера. Після планшета. Після Греймса.
Капітан почав складати пазл.
Що саме вони везуть?
Чому корабель вийшов з ладу?
Чи справді це була аварія?
Чи, можливо, примусова посадка була частиною чийогось плану?..
А якщо за всім цим стоїть СЕЯ?..
Ревік Салер, супровідник вантажу, спостерігав за подіями з-за броньованого скла — із неприхованою цікавістю.
А по той бік — драма.
Справжня.
Греймс, бортмеханік, перебував на межі життя й смерті.
Його тіло майже повністю вкрилося чорною павутиною, яка повільно, але невпинно повзла до голови.
Доктор Елія Рен більше не знала, що робити.
Парадокс полягав у тому, що всі життєві показники Греймса залишалися в нормі.
І водночас він… помирав.
Або — перетворювався.
Його вигляд був тривожний. Надто.
Очі — абсолютно чорні.
Шкіра — бліда, мов лікарняна стіна.
Він змінювався на очах. Щось — чи хтось — забирало в нього людське.
І раптом він заговорив.
— Перший стане останнім...
А останній — першим...
Світ зануриться у темряву...
Ключ до таємної брами... за вікном...
— Що за маячня?! — вибухнув капітан Ор’тан. — Що він верзе?!
Але Греймс продовжував повторювати ті самі слова.
Знову і знову.
Як мантру.
Без інтонації. Без емоцій.
— Закрийте йому рота! — вже кричав Ор’тан. — Докторе, вколіть йому щось! Я не можу це слухати!
— Або випустіть мене звідси! На ці слова капітана різко відреагувала Тарна Веласко, другий пілот.
З єхидною усмішкою вона глянула на капітана:
— Ми ж повинні дотримуватись інструкцій, так, капітане? Це ж були ваші слова?
— До біса інструкції й правила! — зірвався Ор’тан. Його самовладання тріскалося, як крига під ногами.
— Ви всі нічого не бачите! Тут відбувається щось нездорове!
Якщо він… чи те, в що він перетворюється, нападе —
ми в пастці!
Капітан рвучко підвівся й кинувся до виходу.
У цей момент Ревік Салер, який весь час спостерігав за подіями мовчки, раптово дістав зброю.
Різким рухом він навів її на двох торговців:
— Відійдіть від дверей.
Ті — не вагаючись — відступили.
Капітан тим часом звернувся до бортового комп’ютера:
— Оріон-II: Поріг Безодні, відкрий двері!
— Голос не опізнано. Помилка доступу.
— Помилка доступу… — з глузуванням повторив Ревік.
І саме в цю мить Ор’тан все зрозумів.
Ще на базі. До відправлення. Хтось змінив протоколи доступу.
Гра більше не була випадковістю.
На кону — їхні життя.
— Навіщо я взяв ті прокляті гроші?..
Навіщо погодився на цю місію?..
— Хто ти такий, Ревіку?! І що тобі потрібно?! — капітан уже кричав, зриваючись на крик.
Він більше не контролював ситуацію. Не контролював навіть власний корабель.
Ревік лише розсміявся. Його сміх не був людським. У ньому не було тепла. Лише порожнеча.
— Задай це запитання Греймсу, — сказав він холодно.
Усі обернулися.
Греймс уже був повністю поглинутий чорною павутиною.
Його голос звучав, ніби з іншого виміру —
спокійний, монотонний, моторошно відсторонений.
Дев’ять ключів — під кригою сплять,
Мовчать у льодах, як забуті міста.
Їхній подих — це шепіт далеких проклять,
Їхній час ще не прийшов... та вже близько біда.
Десятий ключ — за холодним склом,
Той, хто у собі вирвав людину.
В очах його — морок, у серці грім,
Він принесе бурю... не лишить і тіні.
Одинадцятий — материнське тепло,
Живе ще серце, що носить надію.
Та якщо зупиниться ритм його б’ю —
Зійде пітьма й поглине все світло.
Створіння з тіней — пробудяться знов,
Ключами піднімуться крізь час і простори.
І кожна смерть — то лиш подих із снів,
У вихорі темних, нескінченних історій...
Усі присутні були вкрай спантеличені.
Люди не розуміли, що щойно сталося.
Дивні слова...
Про якісь ключі, що сплять під кригою.
Про темряву, яка наближається.
До цього додалась і зброя в руках Ревіка.
На кораблі запанувала густо натягнута тиша, що буквально відчувалася всіма органами чуття. Атмосфера напруження гнітила — і здавалося, ще трохи, й вона прорветься.
І тоді, мов грім серед тиші, пролунали слова Ревіка:
— Так, я справді супроводжую вантаж.
Але справжній скарб — серед нас.
Він упевнено поклав руку на плече Арея.
Хлопчик завмер, закам’янів від несподіванки та страху.
— Забери свою руку! — закричала Тарна, мати хлопчика.
— Я присягаюся всіма богами, усім, що є святим: якщо ти його скривдиш — я тебе вб’ю!
Ревік лише посміхнувся. Його голос звучав спокійно, майже насмішливо:
— Жінко… ти навіть не уявляєш, кого носила під серцем.
Ким стане «твій» син.
А точніше — чим він стане.
— Якби ти знала…
Ти б водночас пишалася ним — і бажала його смерті.
Я заздрю вам, людям. Ви не бачите того, що приховано за стіною майбутнього.
— Благаю… не чіпай його… — Тарнин голос зламався.
Він став тихим, тремтячим, повним страху.
— Він ще дитина...
— Нас тут забагато, — промовив Ревік.
Після цих слів він повільно навів зброю на двох чоловіків, які стояли позаду. Брен Холвард і Сорен Даксон — нерозлий вода, друзі з давніх часів — інстинктивно відступили.
— Ви були нерозлучні, справжні напарники… — мовив Ревік, переводячи приціл то на Брена, то на Сорена, наче обираючи жертву. Його рухи були спокійними, майже буденними. — Арею, скажи: хто з них тобі більше до вподоби? Кого ми вб’ємо першим?
— Не треба… — злякано прошепотів хлопець.
Пролунав хлопок. Різкий і глухий, мов удар по тиші.
Імпульсний заряд влучив просто в груди Сорену Даксону. Той упав бездиханний. Його тіло сіпнулося, а в грудях чорніла велика обвуглена діра. Кімнату миттєво наповнив запах горілої плоті.
За ним одразу пролунав крик. Кричала медик експедиції — Елія Рен. Другий постріл — і звук тіла, що безсило впало на підлогу. Заряд влучив Брену Холварду просто в голову. Від потужного удару її буквально розірвало. Уламки кісток, кров і фрагменти мозку розмазалися кривавою плямою по стіні позаду.
— Виродок! Що ти коїш?! — вигукнув капітан.
Його запитання зависло в повітрі, не отримавши відповіді.
— Підбирай слова, капітане… ніщо, — холодно відповів Ревік. — Як тобі сподобається ось це?
Він різко перевів приціл на маленьку дівчинку. Ліна Ор’тан тремтіла, мов осінній листочок на вітрі. Очі її були повні сліз, а губи беззвучно тремтіли.
Капітан схопився за голову, втрачаючи самовладання.
— Ні! — закричав Арей, кидаючись уперед. — Не роби цього! Вона... Я хочу, щоб вона жила!
— О, вперше я побачив рішучість... А це — ознака сили, — сказав Ревік, зупинивши на Ареєві погляд. — Мені треба багато чого тебе навчити. І для цього в нас буде вдосталь часу.
Він на мить замовк, ніби підбирав правильні слова.
— Спочатку потрібно щось зламати… щоб перетворити це на інше. Ти зрозумієш сенс цих слів пізніше.
Після цих слів Ревік рішуче схопив дітей за руки й вивів їх із кімнати.