Моріель

Вона не одразу почула його.
Спочатку — лише кроки.
Повільні. Рівні. Впевнені.
Не поспіх.
Не погоня.
Він не наздоганяв.
Він просто… йшов.
Моріель завмерла.
Серце на мить зупинилося, а потім вдарило так сильно, що аж занило в грудях.
Вона знала.
Це він.
Не обертайся.
Але тіло не послухалося.
Вона повільно повернула голову.
Еліан йшов до неї крізь натовп, який сам розступався перед ним. Його постать була такою ж спокійною, як і під час бою.
Наче нічого не сталося.
Наче він щойно не вирішив чиєсь життя.
Її дихання збилося.
Крок назад.
Ще один.
Вона відступала… а він наближався.
— Не підходь… — тихо, майже беззвучно.
Вона сама не була впевнена, що сказала це вголос.
Він зупинився.
На мить.
Його погляд ковзнув по її обличчю — уважно, ніби він читав щось глибше, ніж слова.
І зробив ще один крок.
Страх стиснув горло.
Але разом із ним — щось інше.
Те саме. Небезпечне.
— Чому ти тікаєш? — його голос був тихим. Спокійним. Без тиску.
І від цього — ще страшнішим.
Моріель похитала головою.
— Я… не тікаю.
Брехня.
Вона це знала.
І він — теж.
Еліан зупинився вже зовсім близько.
Занадто.
Його тьма більше не вирувала, як у бою… але вона була. Тиха. Глибока. Відчутна.
Наче вона чекала.
— Тоді чому ти дивишся на мене так, ніби боїшся? — майже пошепки.
Вона підняла на нього очі.
І вперше не відвела погляду.
— Бо ти… — голос зірвався. Вона ковтнула. — Ти ворог.
Між ними повисла тиша.
Коротка.
Але важка.
Його погляд не змінився.
— Це єдине, що тебе лякає?
Серце пропустило удар.
Вона завмерла.
Бо він сказав це так… ніби знав.
— Ти не маєш права… — тихо, з надломом. — Не маєш права дивитися на мене так, ніби… ніби розумієш.
Крок назад.
Але цього разу — останній.
Бо далі відступати вже нікуди.
Він нахилив голову ледь помітно.
— Я не просто розумію.
Пауза.
Коротка. Небезпечна.
— Я відчув це.
Дихання збилося остаточно.
— Ні… — вона похитала головою, майже відчайдушно. — Ти помиляєшся.
— Ні, — спокійно.
Без тиску.
Без сумніву.
— Ти злякалася не мене.
Його голос став тихішим.
— А того, що тобі стало легше… коли я переміг.
Світ ніби тріснув.
Моріель дивилася на нього, не в змозі сказати ні слова.
Бо він озвучив те, що вона сама боялася навіть подумати.
І це було найстрашніше.

Моріель не відразу зрозуміла, що він став ближче.
Просто… повітря змінилося.
Стиснулося.
Стало важчим.
Еліан зробив ще один крок.
Повільно. Свідомо.
Наче перевіряючи, чи втече вона цього разу.
Вона не рушила.
Не тому, що не хотіла.
А тому, що не могла.
Її серце билося так сильно, що вона була впевнена — він це чує.
Кожен удар.
Кожну слабкість.
— Не треба… — тихо, майже пошепки.
Але це вже звучало не як наказ.
Як прохання.
Він зупинився зовсім поруч.
Настільки близько, що вона відчула тепло його тіла — дивне, майже суперечливе тій темряві, що жила в ньому.
Його тінь лягла на неї.
Накрила.
Моріель затримала подих.
Не від страху.
І це лякало ще більше.
Його погляд опустився нижче — на її губи, на тремтіння, яке вона не могла приховати.
А потім знову в очі.
Повільно. Навмисно.
— Ти все ще хочеш сказати, що це страх? — тихо.
Вона стиснула щелепу.
— Так.
Занадто швидко.
Занадто різко.
Його губи ледь помітно сіпнулися.
Не усмішка.
Щось небезпечніше.
Він нахилився ближче.
Настільки, що їх розділяв лише подих.
— Тоді чому ти не тікаєш? — майже на вухо.
Її пальці здригнулися.
Вона могла.
Мала.
Потрібно було.
Але не зробила цього.
Мовчання між ними стало нестерпним.
Густим. Напруженим.
— Ти ворог… — прошепотіла вона, вже не так впевнено.
— Так, — спокійно погодився він.
І не відступив.
Навпаки.
Ще ближче.
Ледь помітно.
Але достатньо, щоб вона відчула, як руйнується остання межа.
Її дихання збилося.
— Це неправильно…
— Я знаю.
Його голос був тихим.
Низьким.
І надто близьким.
На мить здалося, що він зараз відступить.
Що дасть їй шанс.
Але він не зробив цього.
Його рука піднялася повільно.
Не різко. Не загрозливо.
Наче він давав їй можливість зупинити його.
Моріель завмерла.
Кожен нерв напружився.
Його пальці майже торкнулися її обличчя…
І зупинилися.
Всього за мить.
— Скажи, щоб я зупинився, — тихо.
І це було гірше за будь-який наказ.
Бо цього разу вибір був за нею.
Моріель відкрила губи…
Але слова не з’явилися.
І це було відповіддю.

Моріель не сказала нічого.
І цього вистачило.
Його пальці все ж торкнулися її.
Ледь-ледь.
Майже невагомо.
Але для неї це було, як удар.
Подих перехопило.
Тіло напружилося миттєво — кожен м’яз, кожен нерв. Наче вона мала відсахнутися, відштовхнути його, зруйнувати цю небезпечну близькість.
Але…
вона не рухнулася.
Його дотик був теплим.
Несподівано.
Неправильно.
Темрява, що жила в ньому, не була холодною. Вона не різала, не обпікала. Вона огортала — повільно, тягуче, проникаючи глибше, ніж мала право.
Його пальці ковзнули трохи вище, ледь торкаючись її шкіри, ніби перевіряючи — чи реальна вона.
Чи не зникне.
Моріель заплющила очі.
На секунду.
І це була помилка.
Бо відчуття стало сильнішим.
Гострішим.
Небезпечнішим.
Серце билося так швидко, що вона вже не могла розрізнити — це страх… чи щось зовсім інше.
— Це нічого не означає… — прошепотіла вона, більше для себе, ніж для нього.
Його рука завмерла.
А потім — трохи сильніше притиснулася до її щоки.
— Ти сама в це не віриш, — тихо.
Без насмішки.
Без тиску.
Просто факт.
Моріель різко відкрила очі.
І цього разу — не відвела погляду.
В її очах було все: страх, злість, розгубленість… і щось ще, що вона так відчайдушно намагалася приховати.
— Ти не маєш права… — голос тремтів. — Не маєш права торкатися мене.
Він дивився на неї уважно.
Наче слухав не слова.
А те, що за ними.
— Тоді чому ти не зупинила мене? — майже пошепки.
І знову — тиша.
Її губи здригнулися.
Вона знала відповідь.
Але сказати її — означало зруйнувати все.
Різкий рух.
Моріель відштовхнула його.
Не сильно.
Але достатньо, щоб розірвати цей момент.
— Не підходь до мене! — тепер уже голосніше, з надломом.
Вона відступила.
Ще.
І ще.
Наче тільки зараз змогла дихати.
Але відчуття не зникло.
Його дотик все ще залишався на її шкірі.
Наче слід.
Наче клеймо.
— Ти ворог… — вже тихіше, але впертіше. — І я це пам’ятаю.
Еліан підійшов до неї ближче ,взяв руками за підборіддя і поцілував , сильно , пристрасно , власно , він придушив її спроби відштовхнути його , здавалося він виливав на неї все своє бажання , вона тонула в своїх відчуттях , поцілунок був божевільним , він лишав голову здорового глузду , в тіло , тіло втрачало контроль , її руки обійняли його за шию і притягнули до себе ближче , поцілунок тривав довго ,допоки кисень не закінчився в легенях , Еліан відірвався від неї не надовго , щоб зробити ковток повітря і поглянув в її очі , і він побачив , що для неї цей поцілунок також важливий , як і для нього ,його дівчинка , була чарівна : припухлі рожеві губи , важке , не рівномірне дихання , червоні щічки , очі які світилися радістю , і звабливі груди , які  здіймалися під час її дихання , вона була така приваблива в цей момент , що Еліан ,не втримався і ще раз її поцілував , Морі намагалася зупинити його ,але він був швидшим і сильнішим , тому швидко стримав її супротив і почав цілувати так , ніби він чекав цього моменту довгі роки , вона розкрила свої губи і з них вирвався звабливий стон , Еліан скористався цим і припав до її губ зі всією пристрастю , йому було мало цього , мало її , він відчував бажання до неї  , яке проступало під одягом , ця жінка стане його залежністю , відірвавшись від спокусливих губ , він провів по ним своїм язиком і відмітив , що тілом дівчини пройшов струм , вона відчуває те що і він , повітря було як статика , магія жила своїм життям , Еліан божеволів від неї , від свого бажання до неї , але і зупинитися не міг , вона втамовувала його голод , він припав губами до її шиї і почав цілувати : спочатку ніжно , в потім більш пристрасно , гаряче ,він хотів її , як було важко відірватися від неї , вона була його дівчинкою , навіть не мала гадки ,як він божеволів від неї .Еліане , прошу тебе - простонала Моріель.

• Що ти просиш , кохана ? - він почав покусувати і зализувати її ніжну шкіру , яка вона бажана - Еліане , благаю припини це, а що якщо нас хтось побачить , я  не можу так , це не правильно !!!
• Він швидко вдихнув повітря і знову припав до її губ , як божевільний, як хлопчисько який вперше побачив дівчину , вона не відштовзувала його , її руки були в нього на грудях , вона ідеально йому підходила : ніжна , маленька , невинна і така приваблива , Еліан не розумів , як ця Малишка , це робить , вона дивилася на нього , своїми зеленими очима , а його суть кричала : вона моя , і тільки моя , я не відпущу її *
• Еліан сказав їй :" я відпущу тебе , але цього разу , наступного разу , все не закінчиться тільки поцілунками , ти будеш моєю дружиною, і я покажу тобі , що роблять пари , за закритими дверима , коли вони на самоті , ти дізнаєшся як кохає Темний , моє маленька дівчинко , він пильно оглянув її з ніг до голови і посміхнувся від того , що дівчина , ще більш зніяковіла , він пішов вирішувати свої справи , все таки він Імператор обох Імперій
  І в його погляді не було поразки.
  Бо він уже знав.
  Вона може тікати.
  Може заперечувати.
  Може ненавидіти.
  Але вона вже відчула.
  І це змінює все.
  Він виграв поєдинок , він помстився за батьків , отримав бажане , але це було не все : він прагнув її , не як трофей , який отримує переможець , а як жінку , яку хоче мати чоловік , перед його  очима , була жінка , яка змінила все , вона була його спасінням від помсти від ненависті до його ворогів ,вона давала йому спокій і розуміння , що він не тільки воїн , а і чоловік який закохався в втратив спокій , ця жінка була доленосною в житті Еліана , ця маленька білявка очі якої , вивертали його суть на поверхню , піднімали його тьму і приборкували її , але не силою , іншим - ніжністю