Розділ 20

Лейра

Уже два дні я не можу «поговорити» з Каріоном.

Швидше за все, це означає лише те, що він не приймає звірячу форму. Але чому??

Я перебрала вже купу варіантів, але від того, що я гадаю і себе накручую, краще не стає.

Я втратила апетит і не хочу ні з ким розмовляти.

— Що відбувається, донько? — вривається в мої покої мама, як завжди без стуку, якщо вважає, що мені потрібна її допомога.

— А що відбувається?

— Ти не спустилася вчора на вечерю, і сьогодні твоя покоївка повідомила мені, що ти не торкнулася сніданку! Що відбувається?? — стурбовано, але тоном, що не терпить заперечень, запитує мати.

— Здається, у мене скоро почнеться линяння, — на ходу вигадую я. Не буду ж я зізнаватися матері, що переживаю через Каріона!

— Линяння?? Як же це невчасно!

— А в чому проблема, мамо?

— Завтра прибуває делегація із Султанату. Аріас погодився на всі наші умови.

Упс… Неочікувано та невчасно…

Каріон

Я ще тільки один раз спробував з Остером заговорити про каменоломні, але він гримнув на мене так, що коні злякалися і понесли. Кучер ледве їх заспокоїв, а Начальник Таємної Канцелярії подивився на мене як… як Начальник Таємної Канцелярії… Більше я про це не заводив розмови. Та і взагалі ні про що.

І чим ближче ми під’їжджаємо до мого «дому», тим сильніше в мене псується настрій. Я вже тремчу, не приховуючи цього. Останній сніданок я так і не зміг у себе запхати.

«Останній сніданок…» Якби в мене був інший настрій, можливо, я б навіть посміявся над символізмом цих слів.

Карета зупиняється біля підніжжя невеликого пагорба, на вершині якого розташований вітряк. Саме туди я багато років тягав візок із зерном і пригальмовував віз із борошном, спускаючи його по пагорбу вниз… З тугою оглядаю такі знайомі мені місця, де пройшло моє дитинство і юність…

Прикриваю очі, намагаючись заспокоїтися. За великим рахунком, чого я переймаюся? Я просто повертаюся до того життя, яким жив досі. Але наскільки легше було все це терпіти, коли я не знав, що є інше життя! Сите, у колі сім’ї, без виснажливої роботи. Без болю і з повним шлунком. Тепер мені буде набагато складніше переносити всі негаразди. Або навпаки, легше? Знаючи, що десь щасливо живуть мої брати й маленька сестричка. Ольбія… мимоволі усміхаюся я, згадуючи малечу.

— Чого посміхаєшся — раптом перериває мої роздуми Остер, — радієш поверненню додому?

Він ще і знущається… Хоча. Я вже навіть почав звикати до його манери спілкування. Остер до всіх так ставиться — з презирством члена Імператорської родини.

— Так, скучив за ударами палицями, нашийником і важким возом за спиною, — зло відповідаю йому й сам дивуюся своїй нахабності. Ось що робить сите життя! Повністю позбавляє інстинкту самозбереження… — Вибачте, пане.

Остера вкотре пересмикує. Бачу, набрид я йому до нервового тику.

— Обернись, — наказує він, коли ми виходимо з карети.

Не розумію, навіщо? Хоче приховати, що я вмію приймати людську форму? А! Зрозумів! Хоче продемонструвати Браккасу відгодованого та вилікуваного дракона, щоби пред’явити рахунок на відшкодування витрат.

Зітхаю, відходжу трохи вбік і обертаюся. Розправляю крила і плескаю ними. Коли ще в мене вийде це зробити? Браккас, як завжди, зв’яже мені їх, тим більше зараз, поки не зроблять новий нашийник. Широко позіхаю, готуючись до зав’язування морди мотузками, і лягаю перед Остером у позу підпорядкування — широко розставивши крила і притиснувши морду й шию до землі. Витягую хвіст і починаю дрібно тремтіти. Хвіст… Насамперед Браккас припече хвіст, щоб я не скидав шипи. Кріт і Кас намагалися пояснити мені, як ними керувати, але не встигли. Та і Браккас не повірить, що я вмію їх контролювати.

Остер дивує мене вкотре, погладивши рукою по морді й наказавши, майже ніжно:

— Йдемо. Та без дурниць.

Кульгаю за ним до будинку вітчима.

Як би я не намагався йти повільніше, але ми неухильно наближаємося до таких добре знайомих кованих воріт. Усіма силами намагаюся стиснутися в клубок і йду, перехиляючись із боку на бік, щоб максимально відтягнути момент, коли вітчим мене помітить. Остер же, навпаки, йде швидким кроком, гордо піднявши голову. Я мимоволі милуюся ним: впевнений у собі, сильний, вродливий чоловік. Брат Імператора й Начальник Таємної Канцелярії… Він просто випромінює владу. Походження і становище відчувається в кожному його русі.

Ще перебуваючи в його будинку, у якийсь момент я раптом дозволив собі помріяти й уявити, як Остер визнає мене своїм сином і дозволяє називати батьком. Я допустив цю слабкість тільки один раз. Щоб не занурюватися в нездійсненні мрії та не мучити себе. Один раз…

Навіщо йому такий син, як я? У нього й нормальних дітей вистачає. Й Арта ще народить. Молода…

«Батько…» подумки вимовляю я, смакуючи це слово. Востаннє помрію…

Остер різко зупиняється та обертається до мене.

Здається, ми прийшли…